Читати книгу - "Смутна доба"

— А ось і цариця! — зашепотіли неприязно.

— Оце диво!..

На тлі червоного оксамиту карети в білій атласній сукні, усипаній дорогоцінностями, пишалася вона на розшитих перлами подушках. Цариця була справді красунею, хоч люди не кричали їй заздоровних слів.

А карети пливли і пливли, де їх набралася така кількість!

Коли поїзд цариці досягнув Лобного місця, уся площа виявилась забитою людом. У натовпі було багато іноземців, західних і східних, у смугастих нарядах — перси, турки, грузини.

У Кремлі карета зупинилась напроти Вознесенського монастиря, де жила інокиня Марфа, мати Дмитрія.

Цар, що перебував у натовпі, теж поїхав до монастиря. Люди незадоволено шуміли. Усіх вразив супровід цариці — карети, обоз, вершники їхали і їхали поміж вороже настроєного натовпу, і їм не було кінця.

— Господи, де їх набралося стільки на нашу голову?!

— Поглянь на гусар. Скільки презирства в їхніх очах!

— Чув, каже, що ми варвари! І цар на їхньому боці!

— Ще б, віддав під лядську руку половину Московії!.. Навіть знатних людей вразила кількість приїжджих, та й обоз — окремі здіймали з підвід по півдюжини мушкетів.

— Де видано, щоб з таким товаром їхати на весілля?! Марина, відповідно до звичаю, мала жити в монастирі, доки відбудеться вінчання.

8 травня 1606 року відбулося коронування Марини Мнішек, а потім і шлюбне вінчання, яке оголосили в Москві неробочим днем. Роль боярина на весіллі виконував Василь Шуйський, перший ворог тих, кого вінчали.

На подарунки Марині Мнішек пішло з державної казни чотири мільйони карбованців, пробула вона царицею вісім днів.

Два дні десятки людей нишпорили по Києву, перепитали всіх знайомих і незнайомих Верхнього міста, Печерська, Куренівки, Подолу. Підключилася до пошуків Галшка Гулевичівна, не чула під собою ніг Васка, але розшуки нічого не дали.

— Що ми Левкові скажемо?! — жалібно дивилася на Тимка Лешка з почервонілими від сліз очима. — Та й сама я звикла до неї, як до рідної!..

Тарануха розумів — у Києві робити нічого. Місто велике — десяток тисяч мешканців: не знайти її, хоч і рік шукай. Закрили до вежі чи кинули в льох — і кінці у воду.

— Їду до Карпа, — сказав дружині і одразу пішов до стайні.

У Чубівці усе повторилося: обох чоловіків заливала слізьми Текля, що вити хотілося. Аж зчорніла вся, наче Доля стала покійницею.

— Та кинь тужити! — гнівався Карпо. — Дівчина не з таких, котрі ламаються, вона себе скривдити не дасть! Закрили десь на сім замків, інакше б сама прибігла...

Тарануха хотів через знайомих Карпа вивідати, чи дівчина, бува, не в Черкасах. У місті вони провели кілька днів і теж без наслідків.

— Не було її тут, — запевнив Карпів знайомий Давиборщ. — Надійні люди казали: відтоді, як дівчина пропала, на подвір'ї Логвина вона не з'являлась...

Незадоволений собою Розтопча чортихався:

— Стріляв, як стара баба! Щоб із сотні кроків промахнути — вік собі не прощу! Коли б його тоді знищив, такого б не трапилось!

У Таранухи аж жувалки ходили. Скільки він, однорукий, гадитиме світ своєю присутністю?! Давно потрібно розрахуватися — за все!..

Побували в Каневі, де вдова, на котрій одружився Логвин, мала помістя. Теж ніяких Слідів.

Судили-рядили як їм поступити?! Наскочити на оселю Логвина в Чигирині? Вчинити погром на канівській садибі? А що це дасть? Хитрий Логвин ще уважніше приховає сліди!

— Більше всього, що дівчина в Чигирині, — висловив припущення Тарануха.

— Їдьмо...

Довго роздумували, як це зробити. До кого вони туди поїдуть, що робитимуть у містечку, де кожна свіжа людина викличе підозру.

— До Чигирина поїду я, — вирішив Карпо. — Край небажано зняти в містечку шум.

— Може, справді так буде краще. Звернись до Хмельницького, від мого імені. Він тобі пособить[155]!..