Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отак, отримавши чергового облизня, наш герой поплентався додому із своєю непотрібною «дамі його серця» рибою і з пересердя кинув таз посеред двору:
— Марино, — крикнув до дружини, що вкладала доньку спати, — у них нема на чому ту рибу готувати!
— Тихше, не кричи, — висунулася у вікно дружина, — візьми почисти, попатрай і сам підсмаж, ти ж вмієш. Ну не з порожніми руками йти у гості?
— Нема більше чого робити! — форкнув чоловік і, трусонувши таз ногою, додав, — хай мама зробить, бо я ще досі від того моря дрижаків хапаю...
Натомість вирішив піти занотувати дещо до свого щоденника, бо після побачення зі Свєтою його голова та душа були повні різних хаотичних думок, які конче було треба структурувати та виплеснути на папір.
Старі сходи, прилаштовані до стіни дерев'яного будиночка, вели на розлогу терасу, огороджену різними бильцями, з якої відкривався чудовий вид на недалеке море (майже так, як і у будиночку Голдіних). На терасу виходили двері так званої «голуб'ятні» — невеличкої кімнати з двома ліжками, шафою та письмовим столом. Зазвичай в цій кімнаті зупинялися гості. Спека тут і вдень, і вночі була нестерпною. Дах так розжарювався за день, що шифер та дерево тільки-но під ранок наступного дня встигали трохи охолонути.
Піднімаючись сходами, Аркадій відчув, як його у спину поцілувало жаркими вустами розпечене сонце. Фарбовані охрою сходи обпікали босі ноги, і це відчуття було якесь приємне і млосне, ятрило нервові кінцівки, примушуючи ніздрі тріпотіти.
— Ну й жара, — хитнув голово, і, примруживши від задоволення очі, почовгав босими п'ятами розпеченими дошками, а потім продовжив свій шлях нагору.
На терасу вже лягла коса тінь від сусідського, вкритого червоним шифером, даху. Тінь від антени, напнутої на ньому, хрестом розляглася на дерев'яній підлозі, і, побачивши її, Аркадій чомусь згадав Христа, що майже дві тисячі років тому теж піднімався на свою Голгофу.
Обидва розчахнуті навстіж віконця «голуб'ятні» були забрані строкатими фіранками з тонкого шовку. Коли придивитися, то на фіранках можна було побачити китайські пагоди та китайців, що ловили рибу.
Коли Аркадій ступив на терасу, фіранки мляво колихнулися, і то був останній видих бризу, що конав від полуденної спеки. Від тої миті вони вже поснули мертво, і жоден рух не тривожив їхньої сієсти.
В кімнаті панувала задуха. Запах розпеченого дерева, шиферу, букету всохлих квітів на підвіконні, старої циновки на підлозі, фанерних стін, заклеєних облупленими, залитими патьоками зимових дощів шпалерами, томики Хемінгуея, братів Стругацьких, Горького, мемуари радянських генералів та товста книжка Новікова-Прибоя «Цусіма», що безпритульно тулилися одне до одної на розсохлій книжковій полиці — словом, все, що було в кімнаті під впливом гарячого повітря, пускало з себе аромати, утворюючи той єдиний і неповторний запах старих дач, молодість яких припала на початок «брежнєвської епохи».
Улігшись на ліжку і вбираючи усім промерзлим у гонитві за рибою тілом життєдайну навколишню спеку, Аркадій відкрив щоденника і упродовж наступного часу нашкрябав у ньому таке:
«7 серпня 1998 року. П'ятниця.
Життя загнало мене у кут. Я відчуваю кризу в усьому: в стосунках із світом, дружиною, друзями, професією, а найгірше — з самим собою. Я знаю, я відчуваю, що в мені ховається величезний творчий потенціал. Адже я — не дурень, не якесь там провінційне чмо, що, припхавшися до столиці, мріє лишень про власну квартиру, машину та стабільний заробіток в театрі. Я мрію про щось Велике: про роман, про п'єсу, про виставу чи фільм, які можуть піднести українське мистецтво на небачений, світовий рівень. Я хочу зробити ЩОСЬ, чим будуть пишатися мої нащадки, і хочу зробити це ДЛЯ УКРАЇНИ!!! Але біда в тому, що навколо царюють суцільна апатія, зневіра та одвічне провінційне жлобство. Ми — нація селюків. Зневірені самі в собі, ми не спроможні ні на що, окрім одвічної шароварщини, заздрощів, наклепів, ліні, самопожирання, алкоголізму. Ми — другосортні. Вся наша культура — суцільний плагіат, суцільна вторинність. Ми весь час дивимось то на Захід, то на Схід: «Що там модно?», «Як там живуть?», «Як там творять?» Тупі самообмежені хуторянські істоти! А головне навколо — тупа, бандитська держава, яка нічого не робить, щоб підтримати українську культуру і націю. Я задихаюся! Я гину! Я марную своє життя на усі ці недолугі репетиції, нікому не потрібні вистави, на усі ці акторські пиятики-тусовки, на усі ці «борщі-сирники-компоти». А мені вже ТРИДЦЯТЬ РОКІВ!!! А я ще нічого не зробив у цьому житті!!! І мені від того погано. Мені дуже погано! Найстрашніше ж те, що я не бачу жодної перспективи. Владу у країні захопили жлоби, які множать своє «державницьке жлобство» на усіх рівнях. Люди без освіти, культури, виховання приходять у владу, щоб грабувати мою країну і вивозити капітали за кордон. Без моралі, без ідеалів, без мрії — вони, як хижа сарана, пожирають все навколо. Взяти хоча б цього Льову (той, що купив колишню дачу Голдіних), з яким я вчора познайомився. От він — герой нашого часу! Тупе самозакохане бидло, що закінчило ПТУ, відмотало «по молодості» срок, а тепер тримає на 8-му кілометрі з три десятки яток, які збувають закордонний конфіскат, бо у Льови на митниці працюють «братани». Не здивуюся, якщо через деякий час побачу його у Верховній Раді або у кріслі мера Одеси.
І це він мені вчора казав таке: «Ти лох, Аркаша! Ти — ніхто! От ти сидиш без грошей з усією твоєю розумністю, ерудованістю, гордістю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після злучення тварина сумна», після закриття браузера.