Читати книгу - "Рогнеда"

«Перехитрила ти мене, Ольго!» – вигукнув імператор, укотре подивувавшись її розумові й кмітливості, тож із багатими дарами відпустив княгиню додому.

Отак імператор дав Ользі «дари многі», а патріарх при від’їзді додому благословив її: «Благословенна ти в жонах руських. Яко розлюби світло, а тьму остави».

Повернувшись до Києва, Ольга до кінця днів своїх залишалася мудрою і справедливою правителькою Русі.

І вірною християнкою, яка спізнала нарешті Бога.

Лише одне непокоїло християнку Ольгу: що син її єдиний Святослав залишався язичником. Та й рідко він бував у столиці, дні життя його минали в безконечних походах. І кінця-краю їм не видно було. Тож і Руссю він не керував. Правителькою залишалася мати його. Це її дуже непокоїло.

Наприкінці 950 року Ольга покликала сина до Києва, аби він нарешті почав готуватися до вступу на престол та займався вже державними справами. Але виявилося, що син і мати – різні за релігійними уподобаннями. А відтак, наче й чужі. І до всього ж, були очільниками різних угруповань: мати очолювала ще тоді нечисленне братство християн у Києві, а син верховодив язичниками, у всьому дотримуючись давньої дідівської віри. За Ольгою стояло родовите київське боярство, а за Святославом – різноплемінна язичницька дружина.

Але скільки не просила мати сина хреститись, Святослав і слухати її не хотів. Свою відмову він мотивував тим, що боїться втратити довір’я дружини.

«Як мені одному прийняти нову віру? – бідкався перед матір’ю. – Дружина почне нарікати, не шануватиме мене. А мені з воями ще чужі краї треба завойовувати».

«Нащо вони тобі, краї чужі? Треба свої берегти».

Марно. Син не хотів її слухати.

Ольга востаннє намагалася переконати сина й схилити його до нової віри та істиного Бога.

«Якщо ти охрестишся, то й інші почнуть робити те саме».

І знову марно. Правда, коли окремі дружинники приймали нову віру, Святослав їм не перечив, але згодом навіть почав – на горе матері – переслідувати християн. Поки вона була живою, то стримувала його, лише бідкалась: хто захищатиме в Києві християн, як її не буде? Син ставав аж надто жорстоким язичником.

До кінця її днів земних син десь воював у чужих краях, Ольга ж правила Руссю, оберігала ще нечисленних тоді християн у Києві й на Русі, виховувала онуків Ярополка, Олега та Володимира, прилучаючи їх до нової віри. Казала онукам – хлопчики її слухали з великою повагою й цікавістю:

– Я пізнала Бога, онученьки мої, і радуюсь, що й ви пізнаєте його і теж будете радуватись. Дасть Бог, і батько ваш повернеться до істинної віри. На все воля Божа. Якщо захоче Господь помилувати рід мій і народ руський, вкладе їм у серця бажання звернутися до Бога, що дарував його мені.

І молилась за сина, за онуків своїх, за всіх руських людей кожну ніч і кожен день, виховуючи онуків, щоби вони змужніли в новій вірі…

Згодом історик Карамзін влучно й образно скаже: «Передання назвало Ольгу Хитрою, церква Святою, історія Мудрою…» Адже «блаженна Ольга, – писатиме Нестор, – з малих років шукала мудрості, тобто найкраще у світі цьому, і знайшла багатоцвітний перл – Христа».

За «Книгою Степенною царського родословія» (ХVI ст.): «Подвиг її в тому був, що пізнала вона істинного Бога. Не знаючи закону християнського, вона жила чистим і цнотливим життям і бажала бути християнкою за власною волею, сердечними очима шлях пізнання Бога здобула і пішла по ньому без вагань».

Мудро-поетично написано про неї в «Повісті врем’яних літ»:

«Была она предвозвестницей на христианской земле, как денница перед солнцем, как заря перед рассветом. Она ведь сияла, как луна в ночи, так и она светилась среди язычников, как жемчуг в грязи».

За останньої зустрічі з сином, коли він з’явився з частиною дружини зняти облогу печенігів з Києва, Ольга сказала йому:

«Бачиш – я хвора: куди хочеш піти од мене?»

«В Переяславець, – відповів син. – Там буде середина моєї землі».

«Ой, сину, сину… – і по хвилі додала: – Як поховаєш мене – іди куди хочеш».

Через три дні Ольга померла, і плакали по ній плачем великим син її, і онуки її, і всі люди, і понесли, і поховали її на вибраному місці».

Ольга заповідала: «Не здійснювати по ній тризни, адже мала вона священика, той і поховав блаженну Ольгу».

Чернець Яків у творі XІ ст. «Память и похвала князю русскому Владимиру» повідомляє точну дату її смерті: 11 липня 969 року.

Шанується в православній і католицькій церквах.

День пам’яті – 24 липня (григоріанський календар).

У святому хрещенні вона – Олена.

Перед смертю княгиня ще і ще сина-язичника просила й благала не здійснювати над її могилою язичницьких звичаїв. Святослав не перечив ховати матір за новою вірою.

«За християнським обрядом – то й за християнським», – зітхнув, незадоволений, що мати