Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Росії. У той час «зносини з Галичиною… були дуже утруднені, — згадував О. Лотоцький, — і відбувалися вони через спеціяльних посланців (що бувало не часто), а як листовним способом, то такою „езопівською мовою“, що не раз виходили з того прикрі непорозуміння між кореспондентами… Дуже трудно було і в друку подати якісь ширші відомості про стан української справи в Галичині, цензура пильно над сим частувала». Від імені наддніпрянців М. Лисенко скаржився К. Паньківському 30 грудня 1894 р.: «Ви, сидячи собі в Галичині, не стямите того, як то тяжко хоч і в себе дома, пробувати без живого слова в рідній мові, під режимом, котрий… забороняє» все українське. Про адміністративні перешкоди царизму в справі наддніпрянсько-галицької комунікації писав у спогадах Є. Чикаленко. Зокрема, щоб поїхати з Наддніпрянщини в Галичину, «треба було подати прохання поліцмейстерові про видачу свідоцтва „о неименіи препятствій“ на виїзд за границю, тоді до пристава (поліцейського комісара), потім до околодочного (поліцейського офіцера), який робив одмітку на проханні, тоді знов до поліціймейстера за свідоцтвом, потім в казначейство (податковий уряд) платити досить великий на той час паспортовий податок, аж тоді до губернатора за паспортом, потім ще до австрійського консула за візою. На все оте треба було витратити не меньче тижня…»

Активізацію взаємин між галичанами і наддніпрянцями спричинив, з одного боку, Емський указ 1876 р., що спонукав наддніпрянських громадівців звернути більшу увагу на Австро-Угорщину, де існували можливості для легальної української діяльності, а з іншого боку — перегрупування сил у національному русі в Галичині на зламі 70—80-х рр. Русофільське політичне товариство «Русская рада», засноване 1870 р., виявилося неспроможним гідно протистояти полякам у краї. Невдачі в галицько-руській політиці, що виразно проявилися на парламентських виборах 1879 р. у катастрофічному зменшенні чисельності руських послів, спонукали народовських лідерів до зміни тактики. Вони розгорнули діяльність у руслі проголошеної концепції «органічної праці» для зміцнення власної підтримки в масах: видання газет «Батьківщина» (з 1879 р.) і «Діло» (з 1880 р.), скликання перших «всенародних» віч у Львові 1880, 1883 рр. та на провінції тощо. У 1885 р. була створена політична організація народовців «Народна рада» у Львові. Щоправда, народовці ще деякий час об’єднувалися з русофілами для проведення акцій загальнонаціональної ваги, під час виборчих кампаній до Галицького сейму та австрійського парламенту. Молодшу генерацію української інтелігенції, що вийшла на суспільну арену між 1880 і 1900 рр., І. Франко назвав «Молода Україна». На початку 80-х рр. вона надала імпульс для зближення між Галичиною і підросійською Україною, за словами І. Франка, почала «велику працю», що поступово долала «прірви… між простим народом і інтелігенцією, з одного, між Україною і Галичиною, з другого боку».

Ближчому знайомству української інтелігенції з Галичиною сприяли мандрівки студентської молоді в 1883–1888 рр., що, за словами І. Крип’якевича, «були одними з перших спроб зорганізованої туристики і причинилися значно до оживлення краєзнавчих студій». У «мандрівках» взяли участь представники з Наддніпрянщини, зокрема в літній мандрівці 1885 р. — К. Арабажин, К. Мельник-Антонович, О. Доброграєва та ін. (усього — близько 100 учасників). Серед галичан поглиблення контактів з наддніпрянцями шукали брати Олександр і Володимир Барвінські. І. Нечуй-Левицький писав редактору газети «Діло» В. Барвінському 11 серпня 1881 р.: «…От таки читатимемо хоч одну галицьку газету! До сього часу ми не знали, що там діеть ся у Вас в Галичині». Восени 1881 р. В. Барвінський їздив до Києва, де зустрічався з громадівцями (В. Антоновичем, О. Кониським, М. Лисенком та ін.), щоб здобути їхню підтримку для народовців у Галичині, зокрема знайти дописувачів і передплатників для львівського «Діла». Однак він не отримав розуміння «спільности справи України з Галичиною, якого сподівався». Наддніпрянці, будучи прихильниками фонетики («кулішівки»), виступали проти етимологічного правопису газети «Діло» — «максимовичівки», що вживався редакцією для пом’якшення напруги у відносинах із русофілами на ґрунті мовно-правописних суперечок. Крім того, «політичні справи галицьких русинів в нім („Ділі“. — І. Р.) обговорювані», за словами О. Барвінського, наддніпрянців «мало цікавили».

Однак поступово в 1880-ті рр. серед наддніпрянських діячів посилювалося розуміння важливості Галичини у збереженні і розвитку загальноукраїнського національного руху. Особливу роль у справі наддніпрянсько-галицького зближення відіграв видатний український історик В. Антонович, що відвідав Галичину в 1880 і 1885 рр. для наукової роботи і спілкування з місцевими діячами. Зокрема, під час майже трьохмісячного перебування у Львові в березні—травні 1880 р. він, як свідчать «щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р.», зустрівся з понад 20 галичанами, переважно народовцями. Побувавши після Галичини в Західній Європі, В. Антонович повернувся додому на початку 1881 р., коли в Російській імперії з убивством царя Олександра ІІ остаточно запанувала реакція. Під враженням свіжих розповідей В. Антоновича українські громадівці дедалі більше усвідомлювали історичне значення підавстрійської Галичини, з її конституційними можливостями, для вільного національного розвитку. Можливо, саме в той час почав уживатися термін «український П’ємонт», на появу якого не могло не вплинути недавнє перебування історика в Італії та Галичині. Під час візиту до Львова в липні 1885 р. В. Антонович за дорученням київської громади мав нараду з місцевими народовцями щодо видання преси, зокрема спеціального додатку до часопису «Батьківщина», присвяченого справам підросійської України, та участі І. Франка в редакції журналу «Зоря» (проти цього рішуче виступили старші народовці через його соціалістичні погляди).

Образ Галичини як «українського П’ємонту» формували передусім наддніпрянські діячі, починаючи з середини 1860-х рр. Вагомий внесок в усвідомлення ролі краю як центру загальноукраїнського руху, поряд з В. Антоновичем, М. Драгомановим, О. Кониським та ін., відіграв П. Куліш. Приїхавши до Львова в кінці 1881 р. на кілька місяців, він виступив прихильником порозуміння з поляками для забезпечення кращих умов розвитку українського руху. Кулішеві погляди на необхідність польсько-українського зближення, що дало б змогу перенести осередок культурно-національної праці з підросійської України в Галичину, під захист австрійської конституції, знайшли відображення в публіцистичній брошурі «Крашанка русинам и полякам на Великдень 1882 року», виданій у Львові в квітні 1882 р. Однак угодовська ініціатива не знайшла підтримки в обох сторін, яких письменник закликав до порозуміння, через стереотипи в суспільній свідомості, взаємну ворожнечу, що переповнювала історичну пам’ять. Незважаючи на невдачу, Кулішева акція стала «генеральною репетицією» польсько-української угоди, відомої в історії як «нова ера». Підґрунтям для угодовських тенденцій стала еволюція галицького русофільства при фінансовій підтримці російських інституцій, яку виразно засвідчив