Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Нехай пан гетьман пояснить нам, — підвівся Микола Струсь.

Всі закивали головами і приготувалися слухати.

— Жителі Москви ще не закінчили цілувати хрест та Євангеліє, як від його королівської величності прибув пан Госевський (кивок у бік посланця) та боярин Федір Андронов, — говорив Жолкевський.

— І що пише його королівська величність? — поцікавився Олександр Зборовський.

— Мені наказано зайняти Москву іменем короля, а не королевича.

Гетьман устиг запримітити, як враз спохмурніли обличчя Струся, Зборовського і Порицького.

— І що це значить? — запитав Іван Данилович.

— А це значить, що його величність король не дає згоди на правління сина Владислава, — пояснив гетьман.

— Тоді кого його величність хоче бачити московським царем? Невже себе?

Жолкевський похитав головою:

— Не думаю, що його королівська величність так прагне поміняти Вавель[51] на московську ізбу. Тут ідеться не про царя на московському троні, а про приєднання Московського царства до Речі Посполитої.

— Божою ласкою Король Польський, Великий Князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Інфлянтський, спадковий король шведів, готів і венедів, а також Цар Московський, — процитував новий імовірний титул Сигізмунда III Микола Струсь.

— Щось на кшталт цього, — мовив Жолкевський.

— А що тут поганого? — поцікавився королівський ротмістр Адам Волчкевич.

— Та те, що московити цього ніколи не приймуть! — замість гетьмана відповів Олександр Зборовський.

— Але ж вони згодилися на кандидатуру королевича!

— Ви читали договір? — запитав Жолкевський.

— Звичайно.

— Усі двадцять пунктів?

— Так.

— Тоді ви мали зрозуміти, що на московському троні сидітиме не син польського короля Сигізмунда III Вази Владислав, але обмежений у своїх діях молодий православний цар, який повністю залежатиме від бояр, що боятиметься кожного поруху посоха їхнього Патріарха. І єдиною причиною, чому Владислава триматимуть на троні, буде його королівське походження. А вже його син до Польщі ніякого відношення не матиме. Не думаю, що до подібного не додумалися Мстиславський і Гермоген.

Лише тепер до присутніх дійшло усвідомлення чогось невідворотного.

— Бояри не підуть на це! — впевнено мовив той же Волчкевич.

— Звичайно, не підуть, — підтвердив Станіслав Жолкевський. — Мало того. Якщо досі у Московії чи не кожне місто мало свого претендента на трон і воювало проти кожного, хто не підтримував їх — тобто проти всіх, — то після того, як ми увійдемо в Москву іменем короля, вони вмить забудуть про свої образи і згуртуються проти спільного ворога. Тобто проти нас. Воювати з військом, навіть великим, можна, і ви показали під Клушино це, але проти всього народу ще ніхто не переміг. Виграти війну можна — але не перемогти!

Воєводи продовжували мовчати. Більшість із них провели не одну битву і більшість цих битв були переможними. Тепер же вони зрозуміли, у яке становище поставив їх власний король. Всі з надією дивилися на гетьмана Жолкевського, сподіваючись, що і тепер, як і тоді під Клушино, він знайде вихід із здавалось безвихідного становища. Навіть ті, хто до тієї битви ставилися до старого гетьмана з пересторогою, зараз повністю довірилися його мудрості і досвіду.

— Не виконати наказу короля ми не можемо, — говорив Жолкевський. — Але і виконати його неможливо. Ні, увійти в Москву ми увійдемо, але не втримаємо її. Якщо ми тільки заїкнемось про приєднання Московії до Корони, наша зворотна дорога на батьківщину буде значно коротшою, аніж сюди.

— Тоді як чинити? — допитувався Данилович.

— Я напишу його королівській величності листа і ще раз спробую переконати його у неможливості і згубності виконання цих вимог. Поки лист доставлятимуть до Смоленська, а тоді назад відповідь, я не зрушу з місця. Військо стоятиме тут.

— А якщо король не відступить від своїх вимог? — запитав Зборовський.

— Ми займемо Москву. Але про те, що зробимо це ми іменем короля, — знатимуть лише люди, що перебувають тут, — сказав Станіслав Жолкевський. — Ніхто інший: ні Гермоген, ні Мстиславський, ні жовніри, ні мої рідні, ні тим більше самі московити не повинні про це знати. Коли ж його королівська величність прибуде до Москви, вирішувати, що і як, буде він сам. Зараз для нас головне — зберегти у місті спокій. А зробити ми це зможемо лише тоді, коли ніхто не здогадається про наші істинні наміри.

— Але це фактично непокора його королівській величності! — озвався Олександр Корвін-Госевський, який досі мовчав. — Чи не простіше буде сказати князеві Мстиславському, що король передумав?

— Якби ви прибули вчора увечері чи хоча б уночі, це можна було б зробити, — відповів Жолкевський. — Але ви прибули після того, як московити вже присягнули Владиславу. Що вони подумають про мене? Заставив їх цілувати хрест і одразу порушив клятву?

— Але ж це московити! Ми воювали з ними і перемогли їх!

Госевський одразу пошкодував про свої слова. Станіслав Жолкевський підвівся з крісла з таким виразом обличчя, що тому здалося: гетьман спопелить його.

— Прошу запам’ятати, пане Олександре! Я рідко кому даю обіцянки. Але якщо вже даю, то ніхто і ніщо не заставить мене відректися від своїх слів, кому б я їх не давав: чи то його королівській величності, чи останньому московиту, який цілував сьогодні хрест.

Жолкевський сів.

— Рада завершена, — повідомив він. — Можете розійтися, але прошу пам’ятати про засторогу: ніхто не повинен дізнатися про все, що ви почули тут. Пане старосто!