Читати книгу - "Світло Парижа"

слухове вікно, як у бабусі в Парижі, тільки з її вікон було видно Ей-фелеву вежу, а з моїх — задній двір Хуперів. Я сиділа на ліжку, обіпершись спиною об подушки, з піднятими колінами, на які поклала зошит, щоб легше було читати. Коли я заплющувала очі і вдихала, відчувала пахощі материного трояндового саду, уявляла, наче це був дійсно трояндовий аромат у клубі американських дівчат, а я була бабусею сімдесят п'ять років тому, і в грудях бився захват від молодості, майбутніх нових пригод і волі.

Гаразд, я не поїду до Парижа в найближчі години, але я наражаю на небезпеку своє подружнє життя, залишаючись тут. Невже це найкраще, що могла зробити?

Читаючи, як бабуся описувала руки Себастьєна, я згадала смужки фарби на пальцях міс Пайн, як на моїх пальцях довкола нігтів були літери «у», що лишилися від фарб, скільки б я їх не відшкрібала. На мені завжди була фарба: плямка жовтого приклеювалась до моїх кучерів, блакить під оком, наче заблукалий знак краси, смужка на шкірі, що впала з пензля, коли я його недбало кинула, аби відхилитися назад і глянути на полотно. Було так, наче живопис таврував мене, привласнював, і відтепер я носитиму на собі ці свідоцтва, хочу я цього чи ні.

Однак тепер я не могла пригадати, коли востаннє щось малювала. Хоча я і відчувала вагу пензля в руці, їдкий мильний запах фарби, пригадувала солодкий біль у м'язах, коли працювала годинами, дивне зникнення часу, коли поринала в картину, але фактично не пам'ятала, коли це було востаннє. Моє зацікавлення живописом приваблювало Філіпа, бо через нього він здавався більш освіченим, але на початку нашого подружнього життя, коли я сказала йому, що хотіла б мати місце в квартирі, де змогла би малювати, відмовив мені в цьому. Очевидно, через безлад, запах, мою розсіяність. Він сказав, що нема місця для мольберта, полотен.

А тут місця було дуже багато.

Босоніж збігла в передпокій. Мати була в саду, наймані робітники працювали у внутрішньому дворі, і весь будинок був до моїх послуг. Коли я спускалася, одна сходинка відізвалася до мене скрипом, і я знов почулася підлітком, що не може заснути й крадькома йде до підвалу малювати. У підліткових мріях я уявляла, як матиму залиту світлом велику студію, білу-білу, наче бабусина кімната у Парижі, повну повітря й сонця, що освітлюватиме мої картини, допоможе надати їм ту яскравість, якої я не змогла осягнути в підвалі батьківського будинку. Поступово ці мрії зникли.

Як трапляється, що речі, важливі для нас замолоду, поступово тьмяніють і здаються незначними? Коли б мені сказали у старших класах, що згодом я кину малювати, я б засміялася. Це було все одно що зрадити. Однак я кинула. Не було ні урочистої церемонії, ні відмови, але це сталося, тихо й печально, я віддалилася, і коли б сказали, що я вже не малюю, можливо, це мене вразило б. Усі ці речі ми тримаємо близько біля себе, будучи молодими, коли почуття нас бентежать; і єдиний спосіб це пережити — слухати голоси сердець інших, щоб їхня музика приглушила наше хвилювання, в полотнах, досить великих, що могли би втілити весь наш хаос, або досить малих, щоб зберегти найменші деталі, які нас хвилюють, у танці, поезії, в театрі. Як ми втрачаємо все це? Чому?

Однак, коли я відчинила двері до підвалу і його запах вирвався мені назустріч, наповнивши спогадами, у сотні разів яскравішими, ніж трояндові сади Парижа, щось у мені знов відкрилося, і я знову відчула себе молодою, бунтівливою, страждаючою.

Сходи були такими самими, дерев'яними й рипучими під моєю вагою, з чорними гумовими нитками на кожній сходинці, що вгрузали в мої босі ноги. Протягом років нічого не змінилось у підвалі, і я подумала, а чи мати хоч раз сюди спускалася? Позаду була комірка для її садового приладдя, усе менш цінне тримали на горищі, і тут було все, що я так добре пам'ятала: два крісла й канапа, на яких треба було б поміняти оббивку, старі тенісні ракетки в рамках, картонні коробки, що були запаковані якось для переїзду і з того часу ніхто їх не відкривав, і тепер вони прогиналися під власною вагою.

У кутку між двома вікнами, від яких світло падало, наче дві стежки, стояв мій мольберт. Тут я малювала, коли навчалась у старших класах, а потім у коледжі, а переїхавши, купила все нове й залишила це тут. Стіни були з саману, й колись я пробувала малювати на них фрески, тепер вони були ледь видні, тьмяні від вогкості. До стіни притулилося з десяток полотен, кілька чистих, більшість замальованих. Що сталося з усіма моїми картинами, малюнками? Мабуть, їх було сотні. Я майже не пам'ятаю, щоб приносила щось сюди, аби зберегти, перед одруженням, але тут було не все. Невже викинула свої роботи, впевнена, що намалюю іще і що тут їх буде все більше й більше?

Проглянули полотна біля стіни. Тиша, в якій намагалася опанувати гру світла й призматичне прояснення глечика з водою, краєвид, на якому вчилася перспективі. Жодної особливо гарної, жодної катастрофічно поганої. Абстрактна картина в жовтих і червоних тонах, важкі смуги, зроблені широкими мазками пензля, що тяглися, наче пара, до країв полотна, коли малюнок виходив за краї. Придивилася до неї, пригадуючи, яку мить хотіла тоді схопити. Ніколи не малювала гарних абстрактних картин, навіть коли навчилася їх розуміти, читати їх.

Нарешті я пригадала, як працювала над двома картинами: одна — куток горища батьківського будинку. Письмовий стіл навпроти вікна, на ньому в центрі стара друкарська машинка, одна з клавіш притиснута, над валом стирчить шматок аркуша паперу, немовби хтось відійшов на мить, замислившись, і за мить повернеться, щоб дописати те, що збирався. Чого