Читати книгу - "раКУРС"

— Розказуйте, чортяки, як ви тут без мене, — каже Антон і розтягує рота в широкій усмішці.

— Ні, спочатку ти! — каже йому Юрко.

Він розповідає, а ми з відкритими ротами ловимо кожне його слово, намагаємось усе почуте всотати в себе, як суха земля — вологу, бо Антон — частина нашої дорогої Первомайки та нашого дитинства. Він каже, що зараз ми вже не впізнали б місто, яке колись було ошатним і тихим.

— Важко знайти незруйнований будинок, — розповідає він і в деталях, які нам такі важливі, розказує, де і які будинки зрівняні із землею і який квартал зазнав найбільших руйнувань.

Ми добре знали наше невеличке місто, уздовж і впоперек обходили його, об’їздили на велосипедах. Згадуємо пригоди з дитинства, які з нами трапилися там, де вже лише купа цегли. Антон розповідає про знайомих, які вже загинули, але про долю більшості йому не відомо.

— Роз’їхалися, хто куди зміг, — каже він, — навіть найближчі сусіди не знають, куди кого занесло. Хтось подався воювати в ЗСУ, хтось виїхав в Україну до родичів, а більшість — у Росію. Частина повернулась у місто, а роботи нема. Ніщо не працює: ані заводи, ані шахти.

— Як і за що вони живуть? — спитав я.

— Дехто щодня їздить у Сєвєродонецьк та Лисичанськ на роботу, — розповідає Антон. — Звичайно, що більшість влаштувалась у Сєвєрі[11] на ринку. Удень працюють продавцями, отримують за робочий день якусь копійку, там купують харчі, а ввечері повертаються додому. Якщо пощастить не втрапити під обстріли, то нагодують родину. Хоча зараз уже менше стріляють, а раніше то був просто страх!

— Правда, що козаки ставили свої танки та гармати посеред житлових будинків, а потім туди прилітала отвєтка? — поцікавився Юрко.

— Було таке.

Розмова переходить на іншу тему, і ми робимо висновок, що інакше ми все собі уявляли і щось іде не так, як мало бути.

— Ми нічого не можемо змінити, — каже Антон. — Хто ми? Прості вояки, тож коли стали на захист своєї землі, то стоятимемо до кінця. Чи не так, друзяки?

Антон згадує, що привіз фотографії. Він зробив дві однакові для мене і Юрка, мені віддав ту, де ми з Любою.

— Потрібно для історії зробити ще одне фото! — мовить Антон. — Ось тільки фотика не прихопив!

— Не біда! Зробимо селфі, — пропонує Юрко, і ми притискаємо голови одна до одної, а Юрко витягає руку вперед. — Усміхаємось! — наказує він, і ми розтягуємо губи в усмішці. — Є!

— Роздрукуєш для всіх? — питає Антон.

— Не питання!

За розмовами час сплив непомітно, і Юрко каже, що йому пора.

— Давайте хоча б підписи на фотках поставимо! — пропоную я хлопцям.

На світлині, де ми втрьох, такі щасливі, у новенькій формі, ми ставимо по черзі підписи. Юрко збирається йти й раптом бере фото й пише «Дружба навіки!».

— Ось так краще! — задоволено всміхається він.

Антон тисне йому руку, обнімає на прощання.

— До зустрічі, Юрчику! — каже він.

Юрко біжить від нас, зупиняється на розі будинку й махає нам на прощання рукою.

— Я також незабаром піду, — каже Антон, — у мене ще є тут деякі справи.

— Не хочеться розставатися, — зізнаюсь я йому.

— Парить, як перед дощем. Чи десь вибухнуло, чи то грім? — Антон прислухається й поглядає на небо.

Піднявся вітер, і небо швидко почало затягувати хмарами.

— Невже й справді дощу дочекалися? — сказав я, підставляючи обличчя прохолодному вітерцю.

— Тоді я маю поспішити, — каже Антон.

Він підвівся й хотів уже йти, як раптом зупинився, повернувся до мене й подивився в очі.

— Ні! Не можу так піти! — мовив він різко. — Я маю тобі сказати…

— Що? — видавив я із себе, і по спині пробіг холодок.

— Я тут подумав, що може все зі мною статися, і тоді на тому світі не буде мені спокою… Хотів промовчати, але вибач, брате, не можу!

— Кажи вже!

— Я знав про Любу… Давно знав, але мовчав… Я не міг, розумієш?!

— Що з нею?

— Коли почали нас кошмарити по повній, почали привозити в лікарню поранених козаків…

— Люба що?

— Вона з однією подругою хотіла виїхати з Первомайки… Дівчата сказали, що не будуть лікувати своїх ворогів, тому хочуть піти з роботи… Їх обох постріляли прямо в лікарні… Вибач…

Я оціпенів, завмер на місці, і земля пішла