Читати книгу - "Матусин оберіг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я не можу! – ридала Олеся. – Не можу більше так жити! Матусю, рідненька! Скажи, як мені бути далі? У мене нема більше сил!
Дівчина не чула, коли стихли вибухи. Вона схаменулася, коли прочинилися вхідні двері. Поспіхом витерла сльози, забрала сплячу дитину, обережно поклала в ліжечко.
– Лише ти, моє сонечко, тримаєш мене на цьому світі, – промовила вона й обережно вкрила сина ковдрою.
Розділ 42Олеся ледь дочекалася приїзду Карини. Подруга довго не могла вирватися з роботи, а Олеся не хотіла говорити з нею про свої плани телефоном, бо часто траплялося прослуховування. На початку квітня подруги нарешті мали змогу побути разом аж шість днів.
Карина все бавилася з Максимком, своїм майбутнім похресником, ніяк не могла ним натішитися. Олесі кортіло швидше залишитися з подругою наодинці, щоб поговорити про найпотаємніше. Вони вдягли дитину, узяли возика й вийшли в садок. Далеко від дому Олеся відходити не ризикувала – будь-якої миті могли початися обстріли.
– Розказуй, Каринко, познайомилась із якимось хлопцем? Зустрічаєшся з ним? – запитала Олеся.
– З ким? – хмикнула дівчина. – Нема в мене нікого.
– Хочеш сказати, що ніхто до тебе не залицяється?
– Є такі, але що з того? – сумно промовила дівчина. – Мені ніхто з них не припав до душі.
– Сумуєш за Валентином? Так ти ж його жодного разу не бачила.
– Не бачила, але сумую. Не знаю, чому я така недолуга? Здається: знайшла споріднену душу, то йди їй назустріч, відкрийся, тримай її біля себе, а я така роззява… Та що тепер говорити? Втратила я його… І матір свою не встигла знайти. Усе в мене догори дриґом, не так, як у людей.
– О-о-о! Почалося! Не подобається мені твій настрій, Каринко! – сказала Олеся. – Кінець одного – початок наступного, тож не варто так перейматися.
– Ти ж переймаєшся долею Ігоря?
– Та так.
– Вибач, я не те кажу, – Карина взяла за руку подругу. – Нам обом зараз непереливки. Напевно, мені й справді потрібно звідси виїхати. Я морально розчавлена й тримаюсь із останніх сил. Скільки ще витримаю – не знаю. Гадала, мушу бути з тобою поруч, а виходить, що ми не разом, бачимося рідко, а я на самоті просто згораю. Розумієш, Олесю, людей у їдальні щодня море, удень від роботи й такої кількості відвідувачів стомлюєшся до смерті, та насправді я відчуваю самотність серед людей. І взагалі, дуже важко стримувати себе, коли весь час чуєш одне й те саме: «кляті фашисти», «бандерівці винні», «спасибі вам, рєбята!» Скільки ще можна?!
Олеся добре розуміла подругу. Вона не стала розказувати, що відчуває те ж саме, можливо, їй ще важче жити серед людей і соромно дивитися їм у вічі. Не розповіла й про розмову з Оксаною, бо відчула, що не час. Олеся сказала, що днями батьки збираються повернутися в Станицю Луганську додому, щоб відремонтувати хату й садити городину.
– Ти залишишся сама? – спитала Карина. – Як даватимеш раду з дитиною?
– Я з нею і так сама даю раду, – сказала Олеся й поглянула навколо. – У мене є план, – промовила стиха. – Я хочу звідси виїхати.
– Справді?! Куди? – в очах Карини спалахнув живий вогник.
Олеся поділилася планом утечі, і подруги почали таємно готуватися. Насамперед потрібно було дочекатися від’їзду батьків, тому подруги вели розмови, що слід вчасно висадити городину, поки земля не пересохла, бо стоять теплі сонячні дні.
Вони допомагали збирати речі, які батьки мали забрати із собою. Нарешті настав день, коли все було зібрано і Костя відвіз їх на пункт пропуску.
– Як ти будеш тут сама, доню? – сказав батько перед від’їздом.
– Дитина вже підросла, Олеся сама впорається, – сказала мачуха й смикнула чоловіка за рукав. – Ходімо вже, Костик чекає, а в нього – служба!
Подруги провели їх до воріт й одразу ж почали збиратися. Олеся у валізу склала дитячий одяг, спакувала туди кілька підгузків, свою нижню білизну й теку з маминими листами. У сумочку поклала свій паспорт, свідоцтво про народження дитини, довідку з пологового сховала в потаємну кишеню. Залишалося чекати ранку наступного дня, коли вони мали викликати таксі, заїхати до хати Карини і звідти – на пункт пропуску.
– Костя точно сьогодні чи завтра зранку не повернеться? – хвилювалася Карина.
– Не повинен, – відповіла Олеся. – Сказав, що йде на службу на дві доби, хоча, імовірніше, буде десь у своєї фронтової подруги.
Дівчата вирішили, що телефонувати Людочці не варто, бо можуть підслухати. Вони гадали, що колишня вихователька і так їх не вижене, а потім Карина влаштується на роботу, і вони зможуть винаймати своє окреме житло.
– На пункті пропуску скажемо, що повертаємося додому, у Станицю, – розмірковувала вголос Олеся. – Ти – моя подруга й допомагаєш мені з дитиною, тож питань не має виникнути.
– Не боїшся, що Костя тебе шукатиме?
– Костя? Та його ж одразу заарештують на українському пункті пропуску!
– Їздять з ЛНР в Україну через Росію, – нагадала Карина.
– Він не знає, де живе Людочка. Я говорила, що в Сєвєродонецьку, а це не зовсім так. І взагалі, він не такий дурний, щоб туди їхати.
Подруги збиралися добре виспатися перед дорогою, але були надто збуджені та схвильовані, щоб заснути. Вони не спали, і їхнє хвилювання передалося Максимкові, який усю ніч вередував, плакав і спав по півгодини.
Ранок видався сонячним, тихим, погожим. Над подругами висла бездонна синь неба, коли вони вийшли з хати, чекаючи таксі. Було тихо, тепло, легенький вітерець пробігся вулицею, попестив дівчатам волосся, торкнувся лиця сплячого малюка і, не потривоживши його, помчав далі, нагадуючи людям про весну свіжістю повітря. День мав бути погожим, і це додавало подругам оптимізму та надії.
Усе йшло, як було заплановано. Карина взяла з дому деякі свої речі, документи, і вони прибули на пункт пропуску. Подруги вийшли з таксі й не встигли оглядітися, як почули поруч:
– Отакої! Привіт! Куди ви зібралися, красуні?
Олеся скам’яніла. Поруч стояв Льоха – друг Кості.
– Ми… У Станицю, до батьків їдемо, – знайшлася Олеся. – А що?
– Костя знає?
– Звичайно!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матусин оберіг», після закриття браузера.