Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

— Що вам потрібно? — запитала, передчуваючи все, що з нею повинно зараз статися, Домініка.

— Можна зайти? — наполегливо запитав чоловік у синьому плащі і великих окулярах, що стояв попереду.

Не чекаючи відповіді, він відсторонив її оперту на одвірок руку і пішов до кімнати Торвіга. Але в наступну секунду Домініка перегородила йому шлях:

— Ні! Ви не підете туди! Хто ви такі? Яке ви маєте право?

— Змийте краще кров з рук, — сказав презирливо чоловік в окулярах і кивнув двом іншим, що стояли позаду: — Візьміть.

Спочатку вона не зрозуміла — кого «візьміть»? Про що це вони? Але тут же все їй стало ясно, і вона заметалася по коридору, не знаючи, що робити. Чотири міцні руки швидко притиснули її до стінки. Збожеволівши від жаху, вона дивилася, як чоловік в окулярах виніс напівголого Торвіга з закривавленим низом і майже що плюнув їй в обличчя кинутим на неї поглядом.

— Її виведіть, зі мною залишиться Марія Павлівна, — і пішов на кухню.

Домініка, все розуміючи, ніяк не могла збагнути, хто ці люди, що їм потрібно в її квартирі, її світі, в її державі, де вона щойно вперше відчула себе повним володарем, домоглася, щоб усе підкорилося їй, зв’язалося з нею мертвими узами через кров. І ще вона зрозуміла, що хай буде Торвіг таким, яким був, аби лише не було тут цих людей, цих жахливих людей, для яких вона вже не людина. Вона навіть заплющила очі з гарячою надією переконатися в наступну мить, що все це сон. Але її привів до тями знайомий голос:

— Я давно спостерігаю за нею. Я бачила, як вона засовувала немовля у сміттєпровід: я тоді подзвонила куди слід, але ніхто не повірив. А минулого року вона тягла дитину за вухо до шостого поверху. Мені то що — я людина стороння, але я сама виростила чотирьох і знаю, що таке мати. Це не мати, я вам кажу, це чудовисько. Я живу якраз над нею — і все чую, все. Ні, не подумайте, я ніколи і думки не допускала підслуховувати, але ці жахливі крики дитини, коли її мучать...

Домініка зрозуміла, що все скінчилося, і їй стало легко. Тільки велика сльоза скотилася у неї по обличчю: Торвіг! Хлопчику мій. Думкою вона полетіла туди, на кухню, думкою обняла його, прикрила тілом: забирайтеся, чужі люди!

Але її вже тягли з її квартири — вона впиралася що є сили, хапалася за дверні ручки, вішалку. Вішалка зірвалася і впала разом з пальтом. Її дотягли до порога і перепочили.

— Здаровая кабила, чорт, — сказав молодий вусатий хлопець. — Такая і мужика можєт пріхлопнуть. Чьо пялішь глаза, сука?

Він не встиг ще перевести подих після фрази, як вона, зібравши всі сили, вкусила його за руку і змогла вирватися, залишивши в руках у ґвалтівників частину халата. Через секунду, з оголеним плечем, вона вбігла до кімнати Торвіга: що робити? Стіл, шафа, табурет, іграшковий трактор, вікно: вікно!

— Не підходити! — вона, не встигаючи відкрити, п’ятою вибила скло, стала однією ногою на карниз. — Забирайтеся геть, йдіть! — вона кричала несвоїм голосом. — Я стрибну; один крок, і я стрибну!

З кухні прибігли чоловік у плащі і жінка в білому халаті.

— Не переступати поріг! — вона була майже впевнена, що переможе. І всі відчули, як півгодини тому відчув Торвіг, що вона не жартує. Кров із розрізаної гомілки текла тонкою цівкою на підвіконня, а звідти на паркет, на осколки скла. — Забирайтеся геть, ви не маєте права, завтра я подам до суду! Я стрибаю!

І вона, побачивши рішучість в очах у одного з м’язистих хлопців, спритно зігнулася і пролізла між шматків скла, що стирчали з не до кінця розбитого вікна, на карниз: вона була тепер по ту сторону вікна, і не можна було кинутися до неї, попередити її стрибок. Ніхто тепер не міг перешкодити їй стрибнути.

Домініка знала, що не можна, не можна дивитися вниз, але вона все-таки глянула — коробки легкових машин, чоловічки. Її занудило, і голова пішла обертом, вона з силою вхопилася за край рами, намагаючись не впасти. Тільки тепер вона зрозуміла, що її може не бути — зараз, через секунду, може не бути ніколи. Вона вже встигла пережити смерть — судому болю від перелому хребта, вогонь, що спалахнув в її мозку: і все! немає більше цього кошмару, не треба ні про що думати — про цих жахливих людей за вікном, що вдивляються в неї з глибини її квартири. Хто вони, що роблять там — серед її речей, розкиданого одягу Торвіга? Вона побачила ногу одного з них: нога стояла поруч із кинутим на підлогу комбінезоном сина — і одна застібка від комбінезона потрапила під чужий каблук. Це вона сама, Домініка, лежала під тим каблуком! — корчилася від нестерпного, безвихідного болю. Ах, навіщо вони її мучать, що їм усім треба від неї? За якоюсь дивною асоціацією вона згадала інше: чужий папірець, що впав тоді, звідкись здалеку, зверху, липкий, брудний, огидний, на обличчя її сина. І тоді вона зняла його двома пальцями і відпустила — викинула, як жабу. Їй хотілося тоді розтоптати, спалити його, вивезти попіл далеко за місто, в ту місцевість, де вона ніколи не побуває, а потім довго мити лугом місце в коридорі, де цей папірець лежав, де залишався від нього невидимий огидний пил. А тепер вона не могла знищити цю чужу