Читати книгу - "Жінка в пісках"

Що все це означає?.. Не хочеться й слухати такої вдавано невинної балаканини... Було б доречніше, якби вони вискалили на нього зуби... Або принаймні залишили його в спокої з його жалюгідною покорою...

Нарешті ззаду почувся шум — мабуть, принесли лопати. Троє селян, стоячи на прив’язаних знизу до черевиків дощечках, почали обережно, здалека його обкопувати. Знімали пісок шар за шаром. Його мрії і відчай, сором і добре ім’я — все лежало поховане під ним. А тому, коли руки селян торкнулися його плеча, він не злякався. Якби йому наказали, то він спустив би штани і випорожнився б перед ними. Небо проясніло — видно, скоро мав зійти місяць. Як жінка його зустріне?.. Зрештою, йому байдуже, як вона подивиться на нього... Здається, тепер він стерпить будь-які ляпаси.

Чоловіка обв’язали під руками мотузкою і, наче вантаж, спустили знов у яму. Ніхто не промовив ні слова — як на похороні. Яма була глибока й темна. Місячне світло огорнуло навколишні дюни тонким шовковим серпанком, і кожна брижа на піску, кожний слід ноги переливалися, наче скляна грань. Тільки в ямі панувала темрява. Та це його зовсім не обходило. Він так утомився, що від одного погляду на місяць голова паморочилась і нудило.

На тлі того мороку жінка була ще темнішою. Вона супроводжувала його до постелі, наче невидимка. Ні, не тільки вона — все навколо нього втратило обриси. Навіть після того як звалився на матрац, відчував, ніби все ще біжить по піску... І коли заснув, не зупинявся... Однак сон його був неглибокий. У пам’яті лишились і голоси селян, що вивозили пісок, і далеке валування собак. Добре пригадував, як жінка прийшла попоїсти й засвітила лампу в узголів’ї. Пізніше, коли встав напитися води, більше не міг заснути, але ще не мав сили, щоб допомогти жінці.

Коли знічев’я засвітив лампу і, поринувши в задуму, потягував сигарету, помітив, що навколо світла спритно бігає здоровенний павук. Не було б нічого незвичайного, якби воно приваблювало нічного метелика, а то ж павука — дивина, та й годі! Збирався припекти його цигаркою, але в останню мить одумався. Павук кружляв по колу радіусом п’ятнадцять-двадцять сантиметрів з точністю секундної стрілки годинника. Може, його притягувало щось інше, не тільки лампа? Павук таки дочекався свого: незабаром прилетів нічний метелик, ударився кілька разів об лампове скло (тоді його велика тінь танцювала на стелі), а потім сів на металеву ручку і завмер. Дивний метелик: такий гидкий, а нерішучий. Чоловік притиснув його цигаркою. Знищив йому нервові центри й охопленого смертельною агонією підкинув паукові. Вмить почалася драма, якої він і сподівався. Павук блискавкою накинувся на жертву. Потім знову закружляв навколо лампи, тягнучи за собою вже мертвого метелика. Здавалося, смоктав його кров і від насолоди прицмокував язиком.

Чоловік не знав, що існує павук, який примудрився використовувати лампу замість павутиння. На павутинні доводилося пасивно чекати, а з допомогою лампи він міг заманювати жертву до себе. Однак, щоб удалася така хитрість, треба мати відповідне світло. Адже в природі його не знайти. Не міг же павук кружляти навколо місяця або лісової пожежі. Невже це новий різновид, який розвивав свої інстинкти, еволюціонуючи разом з людиною?.. Непогана гіпотеза... Але як пояснити, що світло так сильно притягує нічних метеликів?.. Метелики — не павуки, і навряд чи світло лампи могло служити збереженню їхнього виду. І все-таки між цими явищами є щось спільне: обидва виникли після того, як людина винайшла вогонь. Мабуть, найпереконливішим доказом є те, що нічні метелики не летять на місячне світло. Ще можна було б зрозуміти, якби таку звичку мав тільки один різновид комах. Та оскільки так поводяться майже десять тисяч різновидів метеликів, то напевно існує якась строга закономірність. Шалене тріпотіння крил, що його викликає штучне світло... Таємничі стосунки між вогнем, метеликами і павуками... Якщо закон проявляється так нерозсудливо, то в що ж тоді можна вірити?

Чоловік заплющив очі. Здавалося, ніби перед ним пливуть відблиски світла. Намагався їх схопити, але вони тікали. Скидалися на тіні жуків-стрибунів на піску...

Він прокинувся від жінчиного схлипування.

— Чого плачеш?

Силкуючись приховати розгублення, вона квапливо підвелася.

— Пробачте... Я хотіла приготувати вам чаю...

Його приголомшило, що вона говорила крізь сльози. Довго не міг зрозуміти, чому від її постаті, зігнутої над вогнем, віє таким невтішним горем. Думав повільно, ніби намагався перегорнути сторінку запліснявілої книжки. Нарешті все-таки зумів її перегорнути, і в ту ж мить відчув себе до болю нещасним.

— Не вдалося...

— Ага...

— І так по-дурному...

— Ще нікому не вдавалося... ні разу...

Жінка говорила сумним голосом, але водночас твердо, наче хотіла якось виправдати його невдачу. Яка жалість і доброта! Було б дуже несправедливо, якби він не віддячив їй за співчуття.

— Шкода... Якби був