Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Обличчя Станіслава спотворилося злістю, і він із ненавистю прошипів:

– Пішла вона від мене! Стерво! У монастир пішла! Я її навіть заміж кликав, а вона мене кинула!

– Ти сам у цьому винен. Ти стільки років принижував Настю, що навіть така добра душа, як вона, не витримала.

– Ну, давайте, дорікайте мені всі! – огризнувся Станіслав. – Усі ви кинули мене, самотнього, старого, хворого і нещасного! Усі, крім Любоньки, – і спритно підтягнувшись, старий погладив дівчину по щоці, обдарувавши ніжним поглядом.

Ярему чомусь пожолобила ця ніжність діда в поводженні з уже дорослою Любою. Сама дівчина мовчала і, нагодувавши вітчима, дбайливо поправила йому подушки й вийшла.

– Гаразд, діду, я також піду, – сказав Ярема. – Я ж з дороги. А ти відпочивай!

– Угу, – промимрив Станіслав, а потім вкрадливо запитав: – Ти ж погостюєш хоч кілька днів?

– Ну, так! – відповів онук і швидко вийшов.

Тільки-но за Яремою зачинилися двері, як немічний пан Черевковський вельми жваво схопився з ліжка і, прочинивши двері, подивився у щілину – як він і очікував, онук пішов слідом за падчеркою. Він задоволено посміхнувся, дістав приховану у скрині з одягом пляшку з горілкою. «Тепер онучок неодмінно затримається тут! – думав Станіслав, сьорбаючи горілку. – Треба придумати, як заманити сюди Ярину та Петра, і можна заспокоїтися».

Насправді Станіслав був зовсім не хворий. Після того, як від нього відмовилися онуки і пішла Настя, він відчув себе покинутим і нещасним. А ще почав розуміти, що весь вік жив тільки для себе, через що його чекає самотня і безрадісна старість. Станіслав не раз писав Петрові, просячи і його, і онуків про примирення, але щоразу отримував відповідь, що про примирення не може бути й мови.

Але Станіслав вирішив не здаватися. Тому, ледь повернувшись з-під Батога, уклався в ліжко, пустивши чутку, що він смертельно хворий. У своїй удаваній кволості був таким переконливим, що ніхто й помислити не міг, що він повний сил. У тому числі й лікар, чиє мистецтво зводилося до вміння ставити клістир,[42] пускати кров і змішувати порох із горілкою в особливій пропорції, вважаючи цю суміш панацеєю від усіх хвороб. Від клістиру та кровопускання Станіслав навідріз відмовився, зате не погребував горілкою з порохом, які, на досаду лікаря, чомусь його не зцілювали. Тому Любочка, налякана цим плачевним станом вітчима, і написала Дубченку, благаючи терміново приїхати.

А Ярема дійсно побіг слідом за Любою і наздогнав її у кухні.

– Як ся маєш, Любонько? – почав він розмову, із усіх сил намагаючись говорити невимушено. – Я навіть розгубився, коли тебе побачив. Ти так виросла!

Люба лише збентежено всміхнулася.

– Я вдячний тобі, що ти врятувала мою сестру та не кинула діда і доглядаєш за ним. Гадаю, що тепер, коли я приїхав, йому стане краще.

– Вітчим дуже сильно за вами сумував та журився, і я гадаю, що він розхворівся саме від туги, – здолавши боязкість, сказала Люба. – Може, вам із Яриною й справді треба повернутися додому?

– Ні! – відрізав хлопець.

– Яремо, не будь таким суворим! – палко промовила дівчина. – Буде краще, якщо ви повернетеся! Навіщо вам жити у чужих людей, коли у вас є рідний дід?!

– Накажи для мене лазню витопити! – відрізав Ярема, незадоволений її вмовляннями, і вийшов геть.

У наступні дні Станіславу чомусь стало гірше. Та так, що навіть священика довелося кликати, бо ще віддасть Богові душу, не висповідавшись! Люба невідлучно сиділа біля вітчима, тому що він наполегливо вимагав, аби його доглядала лише вона. А ще просив, щоб Ярема їй допомагав. Звичайно, що відмовити смертельно хворому Ярема не міг. Лежачи в купі подушок, Станіслав жалібно стогнав і пхикав, але мав чудовий апетит і не припиняв виконувати свої обов’язки сотника, залучивши на поміч Ярему. А ще старий наполегливо вмовляв онука повідомити, де саме у степах живе Ярина, щоб його хлопці привезли її – йому страх як хочеться на неї подивитися перед смертю. Але Ярема вперто мовчав, запідозривши, що дід не дуже-то й хворий. Просто знайшов безвідмовний спосіб заманити онуків до себе. І, з часом упевнившись у цому, розгніваний Ярема хотів було повернутися на Січ, але його зупиняла одна обставина – дід був підозріло ніжний із Любою.

І ця ніжність неабияк дратувала Ярему. Варто було дідові лише поплескати дівчину по щоці або ласкаво на неї подивитися, як онук аж бліднув. І в голові у Яреми визріла здогадка: сластолюбний Станіслав накинув оком на юну падчерку і в майбутньому неодмінно зазіхне на її честь, адже вона повністю залежить від нього. Ця підозра не давала Яремі спокою, і саме тому він затримався, з оказією повідомивши хрещеному, що мусить залишитися біля хворого діда. Станіслав витлумачив поведінку онука по-своєму і невимовно зрадів, поводячись із падчеркою ще ніжніше.

Одного похмурого дня на початку листопада Люба дбайливо нагодувала вітчима, напоїла ліками, а Станіслав на знак подяки чмокнув її в лоба. Цей безневинний поцілунок став останньою краплею в чаші Яреминого терпіння.

– Любо, вийди! – гаркнув хлопець так, що Люба здригнулася, а дід оторопіло на нього подивився. – Вийди! Мені треба з дідом поговорити! – і коли дівчина вийшла, то гнівно накинувся на Станіслава: – Та чи є у тебе сором і совість, діду? Ти вже на Божій дорозі, а все на жіночі спідниці позираєш! Вона ж сумирна, беззахисна сирота, а ти користуєшся її беззахисністю! Ти ж її матір до смерті довів, а тепер і дочку збезчестити хочеш!

Пан Станіслав Черевковський аж рота роззявив і закліпав очима. З тих самих пір, як його покинула Настя, він, на свою досаду, чомусь охолов до любовних утіх. А навіть якби й не охолов, то йому і в голову б таке не прийшло – у його свідомості Люба залишалася малесенькою дитиною, і він зовсім не помічав, що вона з кожним днем квітне і гарнішає. Тому Станіслав деякий час отетеріло дивився на Ярему, не розуміючи його слів, а потім вибухнув від гніву – старого діда за живі печінки зачепило, що онук вважає його здатним на таку гидоту, як плотський зв’язок із падчеркою.

– Пельку свою стули, вишкребку! – підскочивши на ліжку, загорлав Станіслав. – А щоб у тебе в роті пір’я поросло, підлої ти матері син! Та як тобі вистачило совісті таке про мене подумати? Я, може, і жонолюб, але не до такої ж міри! Та