Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

— Якщо я тебе самого відправлю під воду? Га? — Він на хвильку замислився. — А чому б його і не відправити?

У Мишка очі вилізли з орбіт.

— Діонісе, ти забув, що я не бог, не дельфін і не риба. Я — людина. У мене немає зябер. Я відразу потону.

— Про те не турбуйся. Ну, що? Згоден?

Хлопчик до всього був готовий, але не до такого подвигу. Він опустив голову, рив босою ногою у піску рівчак. Діонісій довірливо ділився з ним:

— Я оце ходив і думав, думав. Згоден, я наговорив тобі зайвого. Але я тебе теж полюбив. Ти для мене як молодший брат. Справді… Серце у тебе добре, чуйне. Тому я подумав: «Можливо, святоші підпустять його до себе. Такого доброго, такого лагідного, а головне — щирого. Повчали ж мудреці: хто дитину прийме, той бога прийняв…» Мовиться, звичайно, про найсильнішого бога… Так, вирішено. Ти сам знімеш шапку.

Хлопчик рвучко підвів голову.

— Святоші мене до шапки не підпускають. Я хотів її зняти. Навіть торкнувся до неї….

Діоніс замахав обома руками.

— Тоді ти сидів на звірові. А зараз прибудеш до них сам-самісінький.

— Я згоден, — дивлячись прямо в протверезілі Діонісові очі, відповів Мишко.

— От і добре. Тоді ходімо до Гіпакірію.

— Куди? Куди?

— Та до річки. Вона тут, недалеко. Називають її так. Скляна Гора на ній стоїть.

— Скляна Гора не в річці, вона в морі, — нагадав Мишко. — Далеко в морі.

— Це довго розказувати. Місто, яке заснували святоші й живуть у ньому, стоїть у дельті цієї річки, — переконливо казав Діоніс. — Ходімо, ходімо.

— Нікуди я не піду, — прийняв незалежну позу хлопчик.

— Що ж… Зауваж: я цього не хотів… Але ти своєю впертістю змусив мене викликати столичок, — виголосив Діоніс.

Задоволений, він з посмішкою на устах тер руки.

— Приготуйся, Мишо, слухати. Розповідь буде довгою.

Бог виноробства і гульні театральним жестом відвів праву руку і ловко крутнув древком.

Другий стіл, так само, як і попередній, закладений повними тарелями і дзбаном. Мишко вибирав із китиці рожевого винограду найкрупніші ягоди. Від м’яса його нудило, а від пундиків, коржиків і халви взагалі вернуло. Зате Діоніс почувався за обіднім столом, мов риба у воді. Він смакував янтарне вино і прицмокував.

— Розказуй, ну розказуй про Скляну Гору, — невтомно просив Мишко.

— Та зачекай, — відмахувався Діонісій, наповнюючи по самі вінця кантар. — То розмова серйозна. Для неї я ще не набрав потрібної кондиції.

— Коли набереш, то спати захочеш. Я тебе знаю. Скажи, ти буваєш в Ольвії?

— Буваю.

– Ію бачив?

— Ні.

— Чому? Ти ж частенько гостював у їхній домівці. Дружив із Неонілою, Іїною мамою.[31]

Діоніс повільно дудлив вино, а ще повільніше клав порожній кантар на стіл. А як поклав, то голосно обурився:

— Ні, ви бачили такого нахабу? Бачили? Накапостив разом із дівчиськом, а тепер безневинним голосом питає: «Ію бачив?» Тьху! Нахабно знущається.

Мишко зіщулився, адже Діоніс знову вів мову з невидимими слухачами. Наразі не хвалив його за глибокі знання, а скаржився на нього.

Раптом Діоніс тарахнув кулаком по столу. Мишко підскочив і опустився на стілець, вронивши у пісок рожеву ягоду. Олімпійський бог несамовито горлав на оторопілого хлопчика:

— Попрошу в моє приватне життя не втручатися. З Неонілою ми дружили. Звичайно, не без того… Розпивали один або й два дзбаники. Але ж потім як нам було весело. А ви з дівчиськом утрутилися. Зробили так, що Неоніла зазналася й перестала зі мною дружити. І, взагалі, — не хоче мене знати.

Останні слова Діоніс бурмотів крізь сльози, які незграбно розтирав по щоках. Можливо, засоромився сліз, бо схопив індиче стегно і люто згризав із кістки м’ясо.

Мишко не наважувався і слова вставити. Настрій його остаточно зіпсувався. Він удавав, що розглядає морський краєвид на горизонті.

Діоніс швиргонув від «столичка» кістку й гучно відригнув. Узявся повчати Мишка:

— Слухай мене, хлопче, і запам’ятовуй. Вважаєш, що тут, де оце ми з тобою сидимо, завжди так було.

— А як було? — обернувся до буйного наставника хлопчик.

— По-перше, море було ген-ген. Звідси й не видно. Річка Гіпакірій була глибшою. Вона несла прісні води у обривистих кам’яних обіймах, що каньйоном називаються.

— Вже уявив собі цю картину. Це, як Південний Буг. Там мій татко. Однокласники теж там — Петько з Катрусею. А з ними Еколог із Тарасом, студентом.

— Попрошу не перебивати! (Діоніс стукнув жезлом по столу і витримав педагогічну паузу.) Так, на чому я зупинився?

— На каньйоні, — радо підказав Мишко.

Він, справді, радів, що бог перестав сердитися на нього через тітку Неонілу, яка кинула дудлити вино і з Діонісом не водила компанії.

— Давно це було. У дельті Гіпакірій на стовпах, зроблених із залізного дерева, будували свої халупи святоші. Боги їм розказали про зледеніння, про всесвітній потоп…

Розповідь Діоніса катастрофічно затягувалася. Мишко набрався сміливості й пискнув:

— Я чув уже про те. Селище називалось Ук-Ра. Шаман розповідав скіфам цю легенду біля вогнища. Я слухав уважно. Усе запам’ятав.

Діоніс знову витримав педагогічну паузу — значно довшу за попередню.

— Пробач, будь ласка, більше не буду перебивати, — пискнув сполошений хлопчик.

Та наставник ураз збайдужів. Наче без бажання, а вимушено, протяг руку до кантара. При цьому казав невидимим особам:

— Що ж, раз він знає історію Ук-Ра… Як кажуть, баба з воза — кобилі