Читати книгу - "Таврований"

— А мені здалося, що нічого не змінилося, — заперечив йому Радик. — Всі ті ж гасла, портрети, червоні прапори.

— Ти не на форму дивись, а на зміст, — відповів йому Гроздовський і продовжив. — Люди налякані. Бояться розмовляти з незнайомцями. Біля будівлі колишнього райкому стояли німецькі машини і кінні повозки. Поліцаї спілкувалися з німецькими солдатами.

— Нам все-таки треба змінити місце стоянки, — занепокоївся Базима. — Все може трапитися.

— Завтра підемо до генерала Чеснова. Передамо розвіддані, підлікуємо хворих, — заспокоїв його Семен Васильович.

Відправилися в Тьоткине вночі. Рухалися через болото, самими глухими місцями. Старалися ставати на купини, триматися один за одного. Обходили канави колишніх торфорозробок. На світанку вирішили відпочити. До Тьоткіного залишалося кілька кілометрів.

Семен Васильович думав, як утримати людей. Як утриматися самим? Все довоєнне валилося. Нова влада наводила нові порядки. Командира загону турбувало, що багато людей її прихильно сприймали. У цих умовах боротьба в тилу ворога значно ускладнювалася і могла прийняти особливо небезпечні форми.

Незабаром загін потрапив у розташування радянських військ. Партизанам виділили великий будинок, нагодували досхочу. Руднєв, Базима і Жора Гроздовський зустрілися з генералом Чесновим. Начальник політвідділу дивізії Мангушев розповів загону про становище на фронтах. Червона армія відступала. Ставка Верховного головного командування не мала реальних даних про бойові дії. Замість організації оборони посилала директиви про наступ і видворення ворога за територію країни.

Через кілька днів партизани знову повернулися в район Новослобідського лісу. Але на одному місці вони вже не затримувалися. Рухалися з одного лісового масиву в інший, збирали для себе і для армії дані про сили противника. Знищували невеликі гарнізони. В розпорядженні партизан вже було кілька підвід. Люди повеселішали. У них з'явилася надія.

— Мені здається: найстрашніше вже позаду, — обмінювався думками з Руднєвим Григорій Якович. — Бійці повірили в себе.

— У нас з'явився маленький досвід збройної боротьби з ворогом, — підтримав його Семен Васильович. — Ми вже не ті, що були кілька днів тому.

Незабаром Червона Армія відступила на територію Курської області. Ворог рвався до Москви.

Перші дні перебування в тилу привели Семена Васильовича до невтішного висновку: не можна боротися дрібними групами з добре озброєним противником. Своїми думками він поділився з начальником штабу:

— Це не боротьба, а мишача метушня. Потрібно організовувати великі партизанські загони і з'єднання. Тільки так ми зможемо громити гарнізони противника і успішно вести оборонні бої.

— З ким об'єднуватися? — Запитав Григорій Якович. — Райком і органи держбезпеки планували створити партизанські загони мало не в кожній партійній організації. Де вони?! Їх немає.

— Радик і Жора говорили, що в місті ходять чутки про партизанський загін Ковпака, який розташувався в Спадщанському лісі, — сказав Руднєв.

— Може перейдемо туди? — Вловив думку командира Базима.

— У нас завжди так виходить. Планували багато. А дійшло до справи — нема нікого, — підтримав їх П’ятишкін.

— Може, Ковпак хоч якось ворушиться? — Висловив надію Базима.

— У них повинно вийти. І бази капітальні заклали в Спадщанському лісі, — додав П’ятишкін.

— Уточнимо інформацію і вперед, в Спадщанський ліс, — підсумував розмову Руднєв.

Так партизанський загін на чолі з Руднєвим опинився в Спадщанському лісі.

З перших же днів перебування в Спадщанському лісі Руднєв почав ставити питання про об'єднання партизанських загонів інших районів. Нечисленні групи не в змозі боротися з переважаючими силами противника.

До боротьби в тилу ворога в районі готувалися кілька місяців. Підбирали людей, закладали бази. Але на перевірку вийшло, що всі плани залишилися на папері. В районі діяли тільки два загони: Ковпака і Руднєва. У всіх інших не вийшло, групи були малими, не вели активних дій.

Відразу ж після прибуття в Спадщанський ліс загони Руднєва і Ковпака об'єдналися в один Путивльський партизанський загін.

Коли нарада з цього приводу закінчилася, Базима запитав сусіда:

— Чому ти не погодився очолити загін? Більшість схилялася до твоєї кандидатури. Освіта, досвід, здоров'я. Ти в розквіті сил. Не те, що Артемович.

— Все це так, Григорій Якович. Однак, у мене є інша думка. Ковпак старше, займав положення в місті вище. Не Ковпак прийшов до нас, а ми до нього.

— Ну і що? Ти кадровий офіцер. Закінчив академію.

— У мене є більш вагомі причини. Намагався нікому не говорити про це. Але, бачу, не вийде. Я майже два роки просидів у Хабарівській тюрмі, в камері попереднього ув'язнення. Хотіли засудити по 58-й статті кримінального кодексу.

— По політичній будь-кого можна запроторити.

— Можна всіх. Згоден з тобою. А я реально сидів у в'язниці. І це тавро на мені на все життя.

— Війна все розставила на свої місця. Ти не виявився хворим, не евакуювався «при документах» в тил, не відправив туди родичів.

— Не маю морального права займати перші посади. Політично неблагонадійний.

— У нас партизанська вольниця. Можна сказати, народна війна. Ми б'ємося з ворогом за своїм розумінням.

— Не вмовляй. Рано чи пізно чекісти дізнаються мою таємницю. Не хочу зайвих пояснень.

— Все одно виходить якось несправедливо, — не здавався Григорій Якович.

— Я прийшов у ліс не за чинами, званнями та нагородами, а захищати Батьківщину. Був і буду комісаром. В кращому розумінні цього слова.

В цей час з будиночка лісника вийшов Ковпак. Потиснув руки комісару і начальнику штабу. сказав:

— Об'єднання загонів треба обмити. Йдемо в хату. Там у мене є.

Зайшли в будиночок лісника. Сіли за стіл. Після кількох