Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

— Знайомтеся, товаришу Клєвєров: моя помічниця, Марія Степанівна… — Мальцев кахикнув у кулак, делікатно пригорнув Маруньку до себе. — Що з тобою, голубонько? Чого так сполотніла?

Марунька наче зі сну виринула. Глипнула знову на Марка…

— Е-е-е-е… Довго ж Ви, товаришу Мальцев… Наче волами добиралися, — проказала розгублено.

— А це — Валеріан Клєвєров, — відрекомендував Мальцев Шведа. — Мій колега. Поживе тут у нас тиждень-другий… Прошу любити і шанувати, Маріє! Завтра його під твою опіку залишаю до обіду; нагодуєш, доглянеш як годиться.

— Ва-валеріан Клєвєров? — повторила Марунька, не зводячи погляду зі Шведа.

— Та що з тобою? — жартома зачепив її ліктем Мальцев. — Сонце заспала?

Марко дивився на Маруньку. Усе, що міг зараз зробити, — на мить притиснув пальця до вуст. Вона побачила і, певно, зрозуміла той знак.

Якщо перед ним усе ще та Марунька, яку він знав раніше, то вона його не викаже. Але що, коли Марунька вже інша? Коли опинилася тут, в услужінні червоного командира, не просто так?

— Проходьте, проходьте, Іване Миколайовичу! — заметушилася вона тим часом. — Прошу, товаришу Клєвєров! Вечеря не чекатиме, вистигне за нашими церемоніями. А я… я розгубилася трохи. Ви ж знаєте, Іване Миколайовичу, гублюся я на чужих людях.

Мальцев вже не слухав, пішов у кімнати.

Марко тим часом із полегшенням видихнув. Отже, Марунька не тільки зрозуміла його знак, але й не виказала. Це вже було добре.

— Товаришу Клєвєров, ходіть сюди, вип’ємо по чарці, поки Марія Степанівна вечерю подаватиме; горілка уже на столі.

Швед порівнявся з Марунькою. Рука сама потягнулася до її руки у купчастому рукаві вишиваної сорочки, легенько стиснув її долоню у своїй. Вона відповіла таким же ледь чутним потиском його долоні і зникла на кухні.

Від цього стискання її руки полегшало на душі, наче у минуле знову повернувся. Він тут не один. Не зовсім один. Це додасть сили!

У вітальні, як і раніше, стіл стояв на старому місці. Зрештою, усе було майже так, як за батьків: ті самі меблі, картини, які знав з дитинства, навіть старі фіранки на вікнах…

Марко зняв свого піджака, сів до столу ближче. Мальцев тим часом налив гіркої.

— Горілка хороша! — проказав він. — Зі старих буржуйських запасів мені дісталася. Знаєте, Валеріане, оту будівлю напроти міської ратуші? Там склад музичних інструментів був: труби, скрипки, балалайки… Ми якось навідалися з хлопцями туди. А там окрім музичних інструментів — французькі коньяки та вина, горілка… Цілий оркестр!

— Контрабанда? — гмикнув Марко.

— Аякже… Кажуть, ще за Петлюри туди контрабандисти наносили усього, а потім тікали стрімголов, коли наші Кам’янець знову повертали. От і залишилось добро. Поміж нами кажучи, — змовницьки стишив голос Мальцев, — гріх було собі кілька пляшчин не взяти. Аякже! Мусили на пробу. Ну, де та Марія з вечерею? — додав нетерпляче. — Маріє Степанівно! Довго ще? Неси, що там маєш!

А Марунька уже й так поспіхом несла на таці полумиски з молодим зеленим борщем — по кружальцю вареного яйця та по ложці густої сметани у кожному, а ще домашній хліб та зелену цибулю.

— Ну, товаришу Клєвєров, вип’ємо за нашу майбутню плідну співпрацю! — Іван Мальцев подав Маркові чарку. — І тойво… може, досить уже оцього офіціозу, Валеріане? Давай по-простому, на «ти»… Раз нас із тобою радянська влада урівняла… Зови мене Іваном. І я в образі не буду. Але тільки не на роботі, — додав, поглядаючи на Маруньку, що якраз виставляла на стіл полумиски з борщем. — Там усе має бути строго.

— Аякже. — Марко перевернув чарку. — Твоє здоров’я, Іване!

Тільки-но горілка теплом розлилася по тілу, відчув, що зголоднів страшенно. Розколотив у полумиску сметану колами.

— Смачно! — проказав, відсьорбнувши наваристої юшки. — Смачно, Маріє Степанівно, готуєте!

Марунька вимушено усміхнулася. Заховала руки за спину, аби новий господар не помітив, як вони зрадницьки затремтіли.

— На здоров’ячко, товаришу… Клєвєров, — відказала.

За борщем принесла замовлені Мальцевим вареники з потрушками, присмачені шкварками. Мальцев харчувався і справді краще, ніж могла б запропонувати будь-яка місцева ресторація.

Їв, аж за вухами лящало.

— Ну, як тобі? — підморгнув Маркові, коли Марунька пішла до кухні. — Гарна молодиця, правда? — пробелькотів із напханим ротом. — У мене самого мати — хохлушка! До слова, я маю цілком радянську теорію, — проказав напівжартома. — Якщо усю ту хохляцьку контру повибивати, а їхніх бабів за наших російських мужиків повидавати заміж, матимемо не життя, а рай. Диви, які вони вродливі, працьовиті. Взяв у руки — маєш вещ! Як там товариш Некрасов писав: «Єсть женщины в русских селеньях…» — так от, я дійшов до висновку, — додав Мальцев багатозначно, — що то не про російських баб, а про хохлушок сказано… Товариш Некрасов наплутав. Ти, звичайно, зі своїм дворянським минулим смаку у простих українських жінках не розумієш…

— З чого ти це взяв? — Марко криво усміхнувся. — У нас у Пітері свого часу прислуга була уся із малоросів. Усіляке траплялося.

— А про те, що ти з колишніх і прислугу малороську вдома тримав… про це нікому більше не розповідай, — Іван Мальцев пильно подивився на Марка. — Кому потрібно, ті й так у курсі справи. А щодо усіх інших… Не всі такі у нас політично-лояльні, як я. Для більшості ти, Валеріане, залишишся під підозрою, класовим ворогом. Розумним, досвідченим, але буржуєм і класовим ворогом. Тут вже як хочеш: ображайся — не ображайся. Не всі усвідомлюють, що усю ту петлюрівську шушару більшовики перемогли лише завдяки грамотним військовим царської армії… Куди тим нашим розхристанцям від борони! Коли в 1917-му їхня Центральна Рада відмовилася від послуг царських кадрів, Володимир Ілліч, молодець, не розгубився…

— Одначе це правда. У російській армії завжди були талановиті командири, — підтакнув і собі Марко. — Приємно чути про таке з уст колишнього пролетарія.

— І що варто зазначити, — Мальцев налив знову собі і Шведові по келишку, — їх високоблагородія і високопревосходительства у двадцятому