Читати книгу - "Ангел пригляду"

— У такому разі які найближчі плани? — запитав господар кабінету, вже не сперечаючись.

— Треба зустрітися з братом, — сказав панотець Михайло. — Але це вже я сам. Якщо розмови не вийде, влаштуйте мені аудієнцію в головного.

— Легко сказати, — гмикнув Шипучин. — У нього міністри по півроку аудієнції чекають.

Усі примовкли, замислились, але тут втрутився високий Борис. Підморгнувши навіщось дячкові Антонію, він голосно заявив:

— Я все влаштую.

Усі подивилися з недовірою.

— Улаштую, — наполягав Борис.

— Старі зв’язки, — здогадався Дмитро. — Колишніх віце-прем’єрів не буває.

— Точно, — погодився Борис. — Згадаємо літа молоді… А якщо вже зірветься, тоді так — хай буде триста тисяч. А краще б — мільйон. Для рівної лічби.

— Але все це мирно, правда?

— Звісно! Тільки бунту нам не вистачало…

— Мир усім, — сказав добродій з вовчими очима, про якого між іншим з’ясувалося, що звати його Олексій, і його вузькі очі дивно блиснули.

Панотець Михайло сидів, низько опустивши голову. Мовчав, думав…

Глава 15

Втеча

Субота стояв біля водоспаду, дивився вниз.

Туди повільно падали грандіозні потоки води, розбивались об гостре каміння, здіймалися вгору мільйонами дрібних бризок. Водоспад рівно й сильно шумів, повітря було насичене водяною парою, сяяло рідкими веселками, волога проникала всюди — в ніс, очі, вуха, весь його одяг був мокрий.

Раптом серед прозорих струменів майнув один — багряний, киплячий. Він стрімко ріс, і ось уже весь водоспад став криваво-червоним. Субота помітив, що руки в нього зробилися червоними. Щойно зеленувато-прозора вода стала терпкою і багряною. Субота не втримався, підніс долоню до обличчя: пахло кров’ю, залізом, відрубаною головою, муками, вода волала, благала про порятунок — і не знаходила його…

— Мене чекаєш? — запитав чийсь голос.

Субота здригнувся, обернувся — позаду стояв бородань середнього віку. Субота відразу ж упізнав його: у снах він приходив до нього величезним, із чорними крилами, володарем останнього поклику. Натомість зараз явився людиною, та ще й завів розмову. Бородань дивився уважно, примружено. Очі були темні, циганські, між брів залягла важка складка. Субота смикнув щокою, невесело пожартував:

— Ну, якщо ви справді архангел…

— Зви мене панотець Михайло, — звелів співрозмовник. Потім перевів погляд на його руки, все ще скривавлені, мовив сухо: — Кров тут неспроста. Це — знак твого зречення…

Субота зіщулився, по спині промайнув холодок.

— Якого ще зречення?

— Ти зрадив мені, зраджуєш щодня, повідомляючи Ворога про мій шлях, — бородань був суворий, темний, жодного вогника не промайнуло в очах.

— Я зрадив? — здивувався Субота. — Але ж я не який-небудь апостол Петро. Просто сни переказую.

— Не просто, сам знаєш. Ти ж давно здогадався, хто я такий.

— Ви це припиніть! — Субота хотів був обуритись, але вийшло непереконливо. — Якийсь панотець Михайло — звідки, з якого дива? Існує, наприклад, інформація, що ви всього лише шпигун. Що скажете?

Лукавив Субота. Те, у що наяву він не повірив би нізащо, тут, у таємничій реальності сновидіння, він знав достеменно. І дивний співрозмовник теж знав, що він знає, тому й лишив його закид поза увагою.

— Ти добре розумієш, що я снюся тобі не просто так. І все одно ховаєш голову в пісок.

Субота мовчав. Сперечатися було марно. Він не тільки не хотів тлумачити сенс своїх снів, але ще й сподівався отримати за них серйозні гроші. І хто, питається, осудить його за це? Та ніхто, хіба він сам. Сам себе засудив, сам виправдав, сам дарував собі прощення… Огидне все це. А колись же Субота вважав себе цілком пристойною людиною.

Схоже, панотець Михайло зрозумів, що коїться в душі співрозмовника, голос його зазвучав м’якше.

— Не журися, поки ще не сталося нічого непоправного. Але мені потрібна твоя допомога. Ти готовий?

Субота не знав. Та про всяк випадок глянув на долоні. Ті вже не були червоними, вода висохла. Зрештою, все це тільки сон, гра схвильованої свідомості. І панотець Михайло йому сниться, і Геніус-Лоцман теж, і вся корпорація «Легіон», хай їй грець. Насправді нічого цього немає. А може, він помер від раптового інсульту, як тисячі тисяч безіменних алкоголіків до нього, і лежить у землі. І все навколо — загробна маячня, марення душі, що так і не знайшла шляху до небес… Проте цей дивний панотець Михайло дивиться на нього — ніби чекає чогось…

Ні, нічого він уже не хоче і не прийматиме ніяких рішень. Хай ідуть вони всі. Так і слід відповісти.

Субота бачив, як смуток сповнив очі панотця Михайла. Хотів був зупинитись, але вже не міг, язик сам вимовляв жорстокі й безглузді слова. Утім, чого чекати від мерця, який поховав себе живцем? Від мерця, який за життя думав виключно про гроші, щоб продовжувати життя. А навіщо, питається, його продовжувати? Та для того, щоб знову думати про гроші.

Звичайно, якби йому тоді сказали, як буде, він би жив зовсім інакше. Завів би друзів, дружину, поставив перед собою мету, цінував би кожну мить. Але зараз нема про що казати — смерть є смерть. Але ж він, Субота, завжди почувався якимсь особливим, не схожим на інших, покликаним до якоїсь високої місії. А що це за місія, так ніколи й не зрозумів..

Усе це крутилося в нього на кінчику язика, хоча кому скаржитися — посмертному видінню, іскрі згасаючої свідомості? Але ще до того, як видіння остаточно згасло, підтвердивши цим його здогад, несподівано повіяв крижаний вітер. Вітер цей, ніби меч, зривав м’ясо з кісток, трощив і самі кістки. Субота бачив, як під його ударами розсипається на чорний порох панотець Михайло. Якийсь час іще кружляло перед ним у повітрі бородате обличчя, губи намагалися вимовити щось важливе, але невдовзі обличчя теж зникло. Навколо лежала напрочуд жива, грізна чорна порожнеча, яка втупилася в нього нерухомим поглядом.

— Хто ти? — запитав у порожнечі Субота.

— Я — хаос і закон, — відповіла порожнеча. — Я — злочин і кара, я — життя і смерть. Я — Дій, корись мені!..

І тут Субота прокинувся.

Навколо були білі стіни, сам він лежав на білій канапі, а за масивними броньованими дверима несли вахту двоє темних з відділу реалізації — це Субота знав точно. І якби зараз з’явилася ціла армія, щоб вирвати його звідси, то мусила б безладно відступити. Це йому теж було відомо.

Але надія — штука божевільна, безумніша, ніж мрія, і з розумом ніяк не пов’язана. Ось чому він ще кілька секунд прислухався, сподіваючись на щось. Ні, ніхто не поспішав йому на допомогу.