Читати книгу - "Любові полум’я"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
"Не знаю, що діється, але відчуваю, наче мені зі спини спадає, сповзає скеля… це вона мене тягла додолу раніше, а зараз, мене наче хтось вхопив і тягне-тягне угору з непомірною вселенською силою. О-о, як мені стало легко! Який же тягар був у мене на плечах! Морок світлішає, холод відступає з космічною швидкістю. А я лечу на той голос чи голоси, що кличуть з подвоєною силою.
Я потрібен… я залишаю це відлюдне, містичне місце… я лечу додому! Неси мене голос, несіть мене крила! Тепер я маю крила і вже не повернуся сюди! Світло… Кохання… Життя… І Ти!"
Епілог
Пацієнт "Ле Рой"
Красива молода жінка у криваво-полум’яному пальто стояла під огорожею приватного пансіонату у Трускавці. Її волосся прикривали широкі краї чорного капелюха і вигадливо пов’язана на шию напівпрозора темно-малинова шаль. У її лівій руці вилискував чорний клатч. Правою вона вхопилася за металеву перекладину паркану і уважно вглядалася в обличчя кожного, хто проходив повз неї по тамтой бік огорожі. Крізь рідкі дерев’яні штахети можна було роздивитися, що коїлося у парку, де прогулювалися поважні пацієнти закладу. Деякі поодиноко зі своїми думками, а дехто в товаристві молоденьких медсестер або відвідувачів. Одного на інвалідному візку котив молодий мужчина.
Іще тепла пора після полудня — час прогулянок на свіжому повітрі у закритому медичному закладі "Ле Рой". Сосново-дубовий ліс, де він розташовувався, якнайкраще відповідав усім лікарським приписам. Тут проживали під постійним медичним наглядом пацієнти, з якими складно було дати раду вдома. Хтось тут перебував тимчасово, лише у післяреабілітаційному періоді. Але більшість із них лежали у своїх кімнатах, змушені так існувати до кінця свого життя. Їх обслуговував великий персонал людей і були створені усі умови для їх комфортного проживання. Сучасна триповерхова будівля, виконана у стилі французької класики і начинена найсучаснішими технологіями спостереження, викликала щонайменше зацікавлення у поодиноких перехожих. Перед пансіонатом, на пагорбах вигідно розкинувся парк у стриманому англійському стилі із вічно зеленими кущами друшпану і ялівцю. Із зовнішнього вигляду будинку і ландшафту території можна було зрозуміти, що заклад був із дуже недешевих.
Жінка у червоному з надією вглядалася в кожного, намагаючись розгледіти обличчя хворих. Скидалося на те, що вона шукає когось, давно небаченого. До болю в очах придивлялася до мужчин, які проходили доріжкою парку, що, вигадливо закручуючись, усе ж завертала у напрямку, де вона причаїлася. Та схоже, що вона не могла нікого впізнати.
Віола мучилася питаннями "Де ж він? Хто з них? А може його узагалі сьогодні немає на прогулянці?!"
Катя навела для неї усі довідки: він тепер постійно живе тут, після операції, проведеної багато років тому, потребує постійного медичного догляду. Що з ним сталося, їй не вдалося дізнатися. Подруга лише наголосила, що він може і не впізнати її. Тому було б краще, якби він узагалі не бачив і не знав, що вона сюди приходила. Усе зрозуміла і, поставивши свій Порше біля охорони при в’їзді в пансіонат, принишкла коло огорожі.
Стовбичила тут уже десь із півгодини, але… Враз їй здалося, що вона побачила того, кого шукала. Сторопіла від здивування. Це був він, той самий, що і дванадцять літ тому; яким його знала, а навіть молодший. Він ніби повернув стрілки годинника назад і перетворився на молодика років двадцяти п’яти-тридцяти з красивою статурою і розв’язною манерою спілкуватися. Це був він і не він водночас. Їй здалося, що сходить з розуму, що має дежавю, що її очі бачать лише те, що хочуть бачити… Вона припідняла край свого розкішного капелюха і уважніше пригледілася до юнака, який котив перед собою інвалідне крісло. Очі ковзнули на того, хто був у візку… Її душа заклякла і охолола від жаху побаченого. У ньому сидів він! Зовсім сивий, кволий, із збайдужілим невидющим поглядом.
Жінка у червоному здригнулася і завмерла, неначе зрослася з дошками паркану. Її, ніби притисло важким пресом до землі так, наче хотіло розчавити. По її спині пробігли мурашки, наче фальшиве гліссандо на альті, а на долонях під рукавичками проступив холодний піт. Він був у жахливому стані!
Його волосся було чисто біле, як фата нареченої. Кучерями обрамлювало спотворене якимсь внутрішнім переживанням обличчя. Був неголеним і від того виглядав ще більш недбало і старо. Скуйовджені косматі брови зосереджено зведені до купи, погляд заглиблений у якийсь інший невідомий нікому, окрім нього, світ. Але раптом він захвилювався, несподівано чимось стурбований. Розчесав пальцями неслухняну чуприну і, наче на оклик, поглянув у її бік. Тієї ж миті його очі широко відкрилися, зіниці розширилися, а брови розправилися від здивування. Він приголомшено вдивлявся в неї і ані слова не міг вимовити.
Вона чи примара, чи це йому тільки здається, як і мільйон разів до цього? Її фантом марився йому постійно звідусіль: у лікарняних коридорах, на вулиці… Чув її голос і тоді, коли був у комі після аварії. "І звідки тільки взявся тоді на дорозі цей триклятий заєць?!" Тоді, коли думав, що вже на тамтому світі, де його оповивав холод і морок. Йому було несамовито самотньо і тяжко. Щось важке, холодне і велике тиснуло на нього так, ніби мало розчавити. Не знав скільки це тривало. Здавалося — вічність. Але раптом відчув, як хтось могутній підштовхнув його вгору і невидимий тягар почав спадати, полегшуючи страждання. Саме тоді чув як вона молилася, кликала його і тягла до себе вгору. Усе це було незрозумілим, таємним, потойбічним…
А зараз?! Його затуманений ліками розум усе ж не був настільки зрадливим, щоб не повірити побаченому. Він очевидно, не тямлячи себе, оперся тремтячими руками на візок і з неймовірним зусиллям, що спотворило гримасою обличчя, зіп’явся на ноги.
— Тату! — несподівано скрикнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.