Читати книгу - "І будуть люди"

обмирає дід, оглядаючись на величезний, в три сажні, хвостище. Аж тут небіжчиця-жінка. «Ти жива?» — дивується дід. «Жива, — каже стара сатана та й підступає з кулаками до діда. — А що оце ти, цап бородатий, без мене нажив?» Та — хвать рукою за хвоста! «Не чіпай мене, бо я вже не твій чоловік, а обизяна!» — кричить до неї дід, ладен ким завгодно стати, аби тільки спекатись коханої жіночки. «Обизяна? А ось я зараз із тебе людину зроблю!» Та — за сокиру, та — до дровітні, та — цюк біля самої ріпиці!..

І таким замогильним голосом закричав дід Хлипавка, що Ганжа схопився, як ошпарений.

— Діду, що з вами?

— О-о-ох! — очманіло трусив головою дід. — О-о-ох, дровітня!

— Яка дровітня?

— Зажди, Василю, дай до тями прийти, — а сам — мац тихенько рукою, де належиться. «Х-ху, слава Богу, нічого немає!.. І приверзеться ж отаке, помилуй нас, Господи...»

Просинається Ганжа ще затемно. Тихенько злазить із столу, взувається і, накинувши наопашки шкуратянку, залишає сільраду: час іти до Марти, де ось-ось зберуться комнезаможі.

Вийшовши надвір, Ганжа поглядає вгору. Зірки вже позникали. За кожним віддихом з рота виривалася біленька пара, а вода, налита ще звечора в корито, обпікає розпашіле зі сну обличчя.

Скинувши й сорочку, Ганжа хлюпнув на м’язисті плечі, на широкі груди, щедро порослі темним волоссям, щосили потер себе долонями: красотище! Почекав доки обсохне (навіть рушника не вдалося врятувати), поспіхом одягнувся, вийшов на вулицю.

Село вже просиналося. Світило каганці або й лампи, затоплювало в печах — кожна хата наче розпалювала на день божий свою першу люльку — пах! пах! — клубочками диму прямісінько в небо. Десь поблизу, за тонкою стіною повітки, брязнула дійниця, жіночій заспаний голос терпляче вмовляв: «Ногу, Маню, ногу!» — і відразу ж задзвеніли, заспівали тугенькі струмочки: ців- ців! ців-ців! Ганжі так і вдарив в обличчя парний дух молока, він аж язиком по губах провів, пригадуючи, як у дитинстві завжди виглядав матір, що пішла доїти корову. Вже на порозі зустрічав її з отакенним полив’яним кухлем. «Мамо, моні!», і невідомо, що було більше — дитина чи кухоль. Однак матуся в незмірній щедрості своїй наповнювали посудину по вінця: «Пий, Васильку, пий та щасливий рости!»

Гірке ж було, мабуть, мамо, оте молоко, що не дало синові щастя!

Мартине поле було далеченько — верстов за п’ять від села, їхали двома підводами: на передній — три плуги й борони, а на задню посідали оралики й сама господиня. Кіньми задньої правив Протасій: фронтова ще шапка хляпала відворотами проти вітру, брудна шинеля обтягувала вигнуту колесом спину.

Приніс її Протасій із фронту довжелезну, мало шо не до п’ят і задумав укоротити. Розстелив на столі, взяв овечі ножиці і, хоч як голосила жінка, відчикрижив спершу одну полу, а потім і другу. Шинеля враз покоротшала, але поли вийшли нерівні: одна коротша, друга довша. Протасій невдоволено гмикнув, знову розстелив шинелю на столі, клацнув по-вовчому ножицями, приміряючись, де різонути, і таки добився свого — обрізав поли по самісіньку ріпицю!

«Чого кричиш, дурна! — втихомирював потім він жінку, що вже тільки схлипувала, збираючи нарізані клапті сукна, — все’дно треба було різати».

Жінка тільки махнула рукою: в неї вже не було сил сперечатися зі своїм чоловіченьком.

Відтоді Протасій ходив, як журавель: з-під обчикриженої шинелі висовувалися довжелезні ноги.

«Зате не забрьохається, — втішав сам себе Протасій, — І знову ж, до вітру — поли підгортати не треба!»

Біля Ганжі примостилася Марта. Випила гіркого на своєму ще недовгому віку молодиця: в двадцять три роки залишилася вдовою з двома малими дітьми — одне вже ганяє на пашу свиней, а друге ще ходить під стіл. Було всього: і голоду, й холоду, й темних безсонних ночей, коли в хаті немов у домовині і подушка мокріє під сліз. Були й образи, й беззахисність, коли тільки залишається зашитись в темний куток, квилити в безвість, заклинаючи свого чоловіка хоч словечком обмовитись із братньої солдатської могили, що загубилася в неосяжних болотах. Було усього... А от не подалась, не змарніла щедра українська краса: сяє блискучими карими очима, виграє шовковистими бровами, квітне усмішкою на повних червоних губах, і навіть з-під грубої свитки випирають пружні груди, дратують дядьків. І дядьки — кха! кха! — бентежно димлять самосадом, ховають один від одного очі: бісова молодиця, як те яблуко — так і тягне куснути!

Та не до дядьків — до Ганжі підсувається Марта, налягає туго налитим плечем.

— Ой! — скрикує з удаваним переляком на вибоїнах. — Ой, тримайте мене, Василю, бо я впаду! — і хапається за плече голови.

— Еге ж, тримайте її, Василю, то впадете хіба що вдвох! — регочуть дядьки, але Марта тільки здвигає плечима: «Пхи, треба мені падати вдвох!» — і знову світить до Василя білозубою усмішкою:

— Чого це ви такі, Василю?

— Який? — запитує невдоволено Ганжа: Марта дратує і вабить його, але хіба може він дати поживу лихим людським язикам! Щоб про нього, комуніста, лящали потім усі вулиці? Ні, Марто, як ти не милься, а прати не будемо!

— Та отакі... Все наче на когось сердиті...

— Таким уже батьки народили, — невесело жартує Ганжа та, відсуваючись од причепливої жіночки, дістає клапоть газети. — Ану, хлопці, сипоніть, у кого міцніший!

Дядьки діставали кисети, розв’язували кожен по-своєму: один так, щоб тільки два пальці просунути (чорта з два набереш більше, аніж на худеньку цигарку!), інший же розсупонював на повну зав’язку — бери, чоловіче, не жалко! І якось сталося так, що Ганжа поліз рукою до найщедріше розв’язаного, хоч кисет той був найбідніший, тертий-потертий, полатаний і спереду, і ззаду та ще й не дуже багатий вмістом своїм — так, хіба що на три-чотири цигарки. Однак він найшвидше покинув кишеню господаря, найгостинніше простягнувся до Василя.

Такий уже був Петро Нешерет, що не тільки кисетом — останнім поділиться, аби тільки догадався попросити в нього. Його частенько-таки оббирали, користуючись чисто дитячою щедрістю, а він тільки блимав довірливо очима і не прибавляв собі практичного розуму. Позичає, бувало, в нього сусід мішок пшениці, Христом-Богом клянеться, що віддасть з нового врожаю, а там, гляди, і забув. Петрові вже самому хоч за торбу та до людей: у хаті борошна — як вітром видуло, і п’ять голодних ротів, а от не насмілиться піти до сусіда за позиченим: краще помре, аніж нагадає про отой мішок! Отак якось і вийшло, шо прогосподарювала людина до сорока років, а нажила тільки мозолі на долонях.

Біля Нешерета примостився Максим. Погойдує ногами, уникає поглядом Ганжі: образився. Відразу ж після пожежі просив дядька Василя жити в них — хата велика, їх тільки двоє — мати та він, тож місця вистачить всім, але Ганжа відмовився: «Спасибі, Максиме, я вже найшов собі квартиру в сільраді».

Поки смалили цигарки та скаржилися на посушливу осінь («Дощу б тепер — усе вуха підняло б!» — «Ото Бог нас карає: відцуралися Бога, то й він нас забув!» — «Та-ак, молебень оце справити б...» — «Молебень? Годі вже, ввесь вік молимося, а багато Бог нам поміг? Тільки й того, шо отим патлатим останній шматок несемо!» — «Ой, що ви таке, Василю, кажете! Мені аж сидіти біля вас