Читати книгу - "Ловець орлів"

надвечір третього дня під’їхали до табору пікуні. Тут ми спинилися, і воїни наділи своє бойове вбрання й розмалювали обличчя, щоб урочисто в’їхати в табір. А що в мене не було бойового наряду, то я міг тільки розмалювати собі обличчя. Потім я густо вимазав долоню у червону фарбу і зробив відбиток на правому клубі коня на знак того, що відвоював його у ворога. Кінь був вороний, і на його лискучому клубі здалеку виднілася моя червона п’ятірня.

Скочивши на коней, воїни затягли переможну пісню і, розмахуючи скальпами, поскакали до табору. Чоловіки, жінки, діти повибігали з вігвамів, вигукуючи імена рідних і друзів, вихваляючи воїнів, що здобули перемогу над ненависним ворогом. Дужче за всіх кричала моя бабуся, пробиваючись крізь жіночу юрбу. її голос перекривав інші голоси. Я чув, як вона називала мене великим воїном і месником. Розштовхавши натовп, вона пробралася до мене, вихопила у мене з рук бойового кийка ассінібойна і, розмахуючи ним, закружляла в танку, не перестаючи вигукувати:

— Маленька Видра! Маленька Видра! Він убив ворога і заволодів його конем. Великим вождем буде Маленька Видра, син мого сина!

Не зразу проштовхалася до мене моя мати. Погладила мене по руці і усміхнулася, а сльози струменіли у неї по щоках. Коли юрба порідшала, мати взяла мого коня за повід і повела до нашого вігвама, а бабуся йшла поряд, вихваляючи мене на всі лади. Від крику вона охрипла, не могла говорити і каркала, як ворона.

Перед вігвамом я скочив з коня, спутав його, а мати зняла сідло. Зайшовши до вігвама, я покликав вовченя. Коли в таборі зчинилася метушня, воно злякалося й забилось під шкуру, але, почувши мій голос, відразу вилізло. Я сів, а воно стрибнуло мені на коліна і, скімлячи, лизнуло мене в обличчя. Зраділо воно мені більше, ніж Сінускі, яка тільки ліниво покрутила хвостом.

О, як приємно було повернутись додому, сісти на м’яке ложе із звіриних шкур, дивитись, як мама порається біля багаття! Вона почастувала мене пемміканом і вареною олениною. Два дні тому, сказала вона, Червоні Крила вбив великого оленя. Я помітив боброві шкури, складені на землі, і дізнався, що вони мої. Щодня старий ходив до пасток і приносив матері спійманих бобрів. Було їх тринадцять. Як багато зробив для мене старий! Мама розповіла мені, що він кожного вечора перед заходом сонця вдягав своє бойове вбрання, сідав на коня і роз’їжджав поміж вігвамами, вигукуючи імена воїнів, котрі пішли на війну, і молився за них Сонцю. Він робив так кожного дня, хоч полювання і ловля бобрів його дуже стомлювали.

Поївши трохи і відпочивши, я почав розповідати про нашу несподівану зустріч з ассінібойнами, про битву і те, як наші вороги топилися в річці. Не забув я, звісно, й про рослявого ассінібойна, котрого мені пощастило вбити, коли він замахнувся на мене кийком. Я замовк, а бабуся прохрипіла:

— Ти витримав випробування! Ти заслужив нове ім’я! А зараз треба пакувати речі. Завтра ми все закінчимо, а післязавтра вранці рушимо в дорогу.

— Куди ж ми підемо? — здивувався я.

— Ми підемо стежкою, що веде до нашого народу, — відповіла вона.

Я похитав головою.

— Але ж ти обіцяв мені повернутися до кайна!

— Я не говорив, коли ми до них повернемося. І мені не хочеться їх бачити. Що вони зробили для мене? Нічого! А що зробили для мене пікуні? Все! Авжеж, я їм зобов’язаний усім!

Бабуся загорнулася в ковдру, заплакала і вийшла з вігвама.

Мама важко зітхнула.

— О, як мені набридло слухати про кайна! — вигукнула вона.

І цього разу я сказав їй, що ми мусимо вибачити бабусині слабості. Накинувши на себе ковдри, ми подалися до вігвама Червоних Крил.

— Ого! Ось він, мій юний воїн! — привітав мене старий, садовлячи по ліву руч на ложе із звіриних шкур.

Праворуч од нього сиділи Швидкий Бігун і ще п’ятеро Ловців. Слідом за нами до вігвама зайшов вождь усього нашого племені Самотній Ходак і вожді чотирьох чи п’яти кланів. Коли вони розсілися й почали передавати люльку один одному, Самотній Ходак попросив мого дядька розповісти про сутичку з ассінібойнами. Дядько почав розповідь, не обминувши, звичайно, того, як я однією стрілою вбив рослявого ассінібойна, і всі великі вожді заплескали в долоні й подивилися на мене прихильно, а Самотній Ходак промовив:

— Воїни з клану Короткі Шкури, радійте, що цей юнак у вашому клані! Я чув, що він хоче стати ловцем орлів.

— У нього в жилах тече кров Коротких Шкур! Ми сподіваємося від нього великих подвигів! — озвався Швидкий Бігун.

— Якщо мої поради підуть на користь, він стане великим ловцем орлів, — зауважив Червоні Крила.

Розповівши про битву з ассінібойнами, Швидкий Бігун заговорив про те, що гнітило його серце. В поході він молився Сонцю, приносив жертви, благав допомоги в таємного помічника, але не побачив віщого сну, який би попередив про наближення ворога. Невже тепер, на старості літ, він втратив дар бачити віщі сни?

— А коли ти востаннє спав перед битвою, тобі нічого не приснилося? — спитав Червоні Крила.

— Я бачив сон, але він нічого не провіщав. Снився табір пікуні в місяць Стиглих Ягід. День був спекотний, чоловіки відпочивали в затінку вігвамів, жінки сушили ягоди на сонці. Більше я нічого не бачив.

— Так хіба цього мало? — вигукнув старий. — Цей сон тобі послало Сонце. Ось як його слід тлумачити: ти і твої воїни здобудете перемогу і побачите місяць Стиглих Ягід. Сонце від тебе втаїло близькість ворога, вона хотіло послати тобі несподівану радість: усім вам судилося вижити, а ворогам вашим упасти в бою.

— Авжеж! Авжеж! Розвій свої сумніви, мій друже! Сонце не забуло тебе! — вигукнув Самотній Ходак.

І всі вожді погодилися з ним. Швидкого Бігуна ніби підмінили. Про битву він розповідав мляво, без щонайменшого захоплення, думаючи, очевидно, про щось інше. Але тепер лице його проясніло, він випростався, заплескав у долоні й вигукнув:

— Звичайно ж! Як же це я не зрозумів свого сну? Друзі, ви розвіяли мої сумніви! Тепер я бачу, що помилявся. Ваша правда: Сонце мене не забуло!

Заговорили про інше. Докурюючи третю люльку, вожді вирішили знятися з табору, оскільки жінки вже запасли жердини для вігвамів, і перелітувати поблизу форту Довгих Ножів, на південь від Великої річки.

Коли вожді розійшлися, я сказав Червоним Крилам:

— Тепер я пройшов через усі випробування, які ти загадав мені: я постував, брав участь у бою і вбив ворога. Чи довго ще мені чекати, чи можу я вже