Читати книгу - "Роман про добру людину"

Сороченкові переносити манатки з першого барака до другого, — збіглася дивитися, як стара баба, не випускаючи люльки з рота, хвацько орудує сокирою, уперто відхиляючи допомогу й поради, немов боячися, що втручання профанів осквернить древній, забутий метушливими нащадками, яких само небо карає за коротку пам'ять, прадідівський сакральний обряд виготовлення столу для гостей, бо коли пізніше люди обмінювалися досвідом, усі зійшлися на думці, що Кирилиха наперед знала про візу й готувалася до гучних проводів), поміж сулій, кухлів, трьох буханців порізаного, але не розділеного на окремі скибки хліба, брусків американського жовтого сиру з недавнього приділу і грубо накраяної холодцюватої шинки (рештки Дмитрикової ґешефтярської операції) перед зосереджено веселим товариством, що, підспівуючи, сплескувало кожен вдалий крок господині, угледів спочатку завбільшки з людину рухоме яйце, а тоді замість яйця голісіньку Кирилиху, яка танцювала аркана, пихкаючи з файки їдучим, сльозотечним димом.

Імовірно, цей їдучий сльозотечний дим і завинив (хіба не тому дід Свирид статечно плакав, злегка похитуючи плечима в такт музики й не помічаючи, як він плаче, а Дмитрик попервах кілька разів чхнув і теж витер очі?), що Дмитрик не лише не здивувався, тобто трохи здивувався, однак це тривало так коротко, що він відразу й забув, чому це Кирилисі, та ще в її віці, забаглося витанцьовувати, в чім мати народила, і звідки в неї стільки енергії, що ні Лаврін Кирда, ні шалапут Захарко Борецький, які вискочили на стіл, аби й собі відзначитися, щойно Дмитрик прочинив двері, не втнули перетанцювати гуцулку і, заточуючися, сплигнули додолу? — а й несподівано з полегшою зідхнув і з новим подивом (лише тепер цей подив виявився і глибший, і триваліший, і стосувався вже не Кирилихи, а його самого) встановив: він, Дмитрик, відпружується в тій (ніби не його) закутині свідомости (з хвилею, як він переступив поріг, ця закутина ніби приросла до нього осиним гніздом), де випадково застрягли й зловісне відлунювали Йосипові погрози, і от тепер це осине гніздо згорнулося струпом і відпало, втішивши, і спантеличивши Дмитрика, бож він справді пустив Йосипові погрози на вітер і навіть гадки не мав, що вони всупереч його волі проникли в якусь частку його єства (адже він їх цілковито знехтував! Чи це просто нові витівки корови, яка заповзялася ускладнювати йому життя?); проникли й сиділи в ньому не смертельним, проте досить дошкульним, а головне — принизливим наривом (Дмитрика аж кинуло в жар від сорому. Куди він зайшов, коли його вже навіть Йосипові погрози непокоїли? Може, заради цього Кирилиха й запрошувала до себе, воліючи допомогти?), який тієї миті, як Дмитрик його усвідомив, розсотався, і на його місці зайшла така радість і полегша, що Дмитрикові здалося: він завітав не на Кирилишині проводи (хоч, звісно, частково і на це), а на своє власне свято.

І на підтвердження, що він не помилився (та й як тут помилитися, коли від святкового настрою лускалися груди!), Сашко Небіла повернув до Дмитрика голову (він єдиний із гурту зауважив нового гостя, бо ні дід Свирид, ні Стецько Ступалка, ні Лаврін Кирда, ні Захар Борецький, ні Пилипенко з бандурою, ні кульгавий Петро з сопілкою, ні сама господиня не помітили Дмитрикового приходу), поволі, як сновида, вимовив: «Так», показавши пальцем на лаву біля себе, а тоді трохи жвавіше потіснився місцем, присунув Дмитрикові чарку, хліб і шинку і знову вирячився на Кирилиху, ніби вона не танцювала, а вичакловувала кожному його ліпшу долю, що її чоловік помилково на, здавалося б, непримітному, а в дійсності на вирішальному закруті життя через власний недогляд, дурощі й зневіру проґавив, і тепер те проґавлене явилося перед очі чи тому, що Кирилина з файкою дійсно вирішила трохи поворожити гостям на прощання, чи тому, що кожен хильнув дещицю зайвого, чи тому, що незалежно від обставин приходить час (так, як визріває яблуко), коли людина, підсумовуючи свої вчинки, шкодує за втраченим, яке в такі хвилини майже намацально оприсутнюється, чи тому, що табаровий бабій, гульвіса й віртуоз-бандурист Богдан Пилипенко по-новому перебрав струни, повертаючися з аркана до коломийки, а тоді до тієї незнайомо-знайомої музики, що так схвилювала Дмитрика, а за ним і кульгавий Петро на сопілці спрощено повторив цей мотив і, ніби злякавшися свого зухвальства, одразу перейшов на щось інше, зовсім відмінне, що, однак, не різало вуха, хоч Пилипенко невдовзі награвав уже «Марусю Богуславку», «Олексу Поповича» та «Про втечу трьох братів з Озова» (за що згодом Антін Грущак мало не побився з Кіндратом Свацьким, бо Кіндрат затявся, мовляв, Кирилиха, не пошкодувавши труснути череском, найняла і бандуриста, і сопілкаря, а Грущак із кулаками доводив, що Пилипенка і сам Бог не змусив би грати за гроші, це лише йому, Кіндратові, скрізь гроші ввижаються, а Пилипенко і кульгавий Петро прийшли в гості, як усі, та й ніколи за плату людина не заграє так, як Пилипенко тоді грав!), і думи плуталися із «Ченчиком», «А в Єрусалимі дзвони задзвонили» лунали поруч із «Ой у лузі, та ще й при березі», «Бог предвічний» та з «Бодай си когут знудив», бо кожен тягнув своєї, і кожному було тужно й весело, аж Дмитрика нагло пройняло: таж і він співає!

Із його грудей також сама собою, без жодного його зусилля, виходить пісня, і всі пісні разом творять живий сувій вузлуватого вогню, що помаранчевим стовпом, усередині якого лускаються ці вузли полум'я, як каштани, підіймається над табором, над світом, над усіма знедоленими й покривдженими, і всі вони співають єдину пісню життя, завдяки чому Дмитрика ані трохи й не разить, що Кирилиха п'яна й гола, оскільки тепер він розуміє: її голизна — це тільки чудернацький, випадковий одяг, крізь який присутні, мов крізь побільшуване скло, дивляться не на грішне тіло старої баби, а вглиб власного єства, і кожен бачить своє: кульгавий Петро, не відриваючи уст від сопілки, спочатку сором'язливо, а тоді ніби пустившись берега, захоплено стежить, як на місці Кирилини з файкою він сам, проте не кульгавий, вкритий ластовинням, хворовитий і немічний, а дужий і вродливий, — ну, просто викапаний святий Юрій на коні! — мчить уперед, долаючи зло, що кущами гадюк бризкає на боки, на лету порохнявіє й опадає на землю, лише пил курить, бо той перевтілений Петро несе людям правду й справедливість, і від цього видива кульгавому Петрові забиває віддих від щастя; дідові Свиридові, замість гуцулки, ввижається кований стовп, у якому він завжди мріяв заточитися, щоб не тільки споглядати вічне й світле, а й трохи полегшити людську долю, адже раніше