read-books.club » Сучасна проза » Письменники про футбол 📚 - Українською

Читати книгу - "Письменники про футбол"

219
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Письменники про футбол" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 55
Перейти на сторінку:
кінці кожного тренування. — Я пишаюся вами, я пишаюся. Це буде наш чемпіонат. Наш!

І пацани розходились по корпусах інтернату, довго говорили на теми чемпіонату, футболу, годинами розхвалювали свою команду й були якщо не закоханими у свого тренера, то сповнені глибокої поваги до нього. Інші ж вихованці інтернату дивились на футболістів із заздрістю, потай проклинали свою «спецуху» й мріяли опинитися хоча б на лаві запасних.

Одного вечора, коли до чемпіонату залишилось менше двох тижнів, Валерій Семенович зайшов до діда Паші погомоніти. Дід Паша зустрів старого друга холодно, навіть ворожо.

— Ти шо, ідіота кусок? Великий тренер чи як?

Бруханда чекав, поки той продовжить. Але дід Паша не продовжив.

— Не чую? — мовив дід Паша, гостро зазирнувши у вічі Бруханді.

— Я думав, ти не чекаєш відповіді. Думав, це риторичне запитання.

— Шо? Я у тебе запитав, ти великий тренер?

— Я нормальний тренер.

— Ти хріновий тренер.

— Я нормальний тренер.

— Ти дітям мозги запудрив.

— Я з них роблю чемпіонів.

— Ти з них робиш баранів. Яких чемпіонів? Де ти те чемпіонство візьмеш? Висереш ти його, чи де?

— Якщо треба, то і висеру.

— Ти мені голову не задурюй. Гришка тільки і триндить про футбол свій. Чемпіонат, ми цей фізмат удризг.

— Так удризг же! — посміхнувся Бруханда. — Як тузик — грілку.

— А як не вдризг? А як просереш все?

— Всяке буває.

— Пацанам тоді шо?

— Далі працювати. Вони по полю бігають менше двох місяців, ти що хочеш, щоб вони тобі рівалдо-рональдо були? Щоб вони тобі через голову забивали? Це спорт, і якщо твоя перемога не куплена — важко бути застрахованим від поразки.

— Ти їм це говорив?

— Ні.

— Не говорив. Ти їм говорив, що вони стануть чемпіонами в любом случає. Ти не тренер, ти гівно собачаче.

— Це ти мене зараз, Паша, так образив, да?

Дід Паша промовчав. Він відвернувся від Валерія Семеновича, пройшов кілька кроків по павільйону до свого столика, дістав із торби пляшку і три пластикових стаканчики.

— Давай, тренер, налітай.

— Не можу, Паша, завтра тренування.

Дід Паша багатозначно звів бровами, хмикнув й налив тільки собі.

— Тільки не обмани, Валєрка! Не обмани!

Валерій Семенович побажав діду Паші теплих снів і вийшов на вулицю. Зліва стояв його будинок, через дорогу — інтернат. Переступивши невеличкий паркан, Валерій Семенович побрів на територію інтернату…

Він сидів посеред футбольного поля на червоній глині, вдивлявся у фіолетове небо і йому здавалося, що зірки спускаються на дахи навколишніх п’ятиповерхівок, немов десантники. Фари випадкових автомобілів час від часу засліплювали Бруханду, після чого все, до чого звикало око, вкривалося темними плямами. А трохи згодом зірки знову спускалися на дахи, повітря навколо Валерія Семеновича наповнювалось смутком, десь вдалині кварталів чулися п’яні викрики, ставало моторошно й хотілося додому…

Буквально на мить Бруханда заплющив очі, а розплющивши їх, був уже приголомшений ранковим сонцем. Валерій Семенович лежав посеред спортивного майданчика. Поряд із ним стояв директор інтернату й нав’язливо дзеленчав зв’язкою ключів.

— Проспався? — щось змусило жирдяя перейти на «ти».

— Я? — прохрипів Валерій Семенович й відчув, як тілом проходить знайомий біль. Так часто бувало, коли Бруханда засинав у кріслі або в купах зношеного одягу.

— Вставай давай, тренер. Дотренувався. Бля.

— А? Я прийшов, ліг і заснув.

— Ну, і добренько. Вставай, іди отдихай. П’янь.

— Я не пив.

— Розказуй. Чекаю с заявлєнієм.

Валерій Семенович мало що міг допетрати, але головний смисл сказаного все ж таки дійшов до його ще сонного мозку. Він спробував піднятись, але суглобний біль скував його тіло.

— Допоможіть встати, не можу сам піднятися.

— Нажратися міг, так і встати сам зможеш.

— Та я не пив, — простогнав Бруханда. — У мене ж чемпіонат!

— Так я ж заборонив вам брати участь у чемпіонаті.

Директор розвернувся й побрів у напрямку головного корпусу.

— Ей! — крикнув навздогін Бруханда! — Ей! У нас чемпіонат, це серйозно!

Якийсь час Валерій Семенович лежав посеред поля й намагався підвестися. Врешті, так-сяк опинившись на ногах, він повільно побрів додому — перевдягтися й поїсти. Попереду було таке важливе тренування, а офіційно його ще не звільнили.

Проте, з’явившись на полі, замість одинадцяти вірних гравців, Бруханда побачив тільки сторожа, Сергія Сергійовича, худорлявого дідка, десь одного з ним віку.

— Привіт, — привітався охоронець. — Євгенович мене пригнав, щоб я тебе вигнав. Так ти давай, іди, тебе звільнили, команду розпустили.

— А якщо я не піду?

— Ну, я знаю? Бить я тебе ж не стану.

— Сподіваюсь, — посміхнувся Бруханда, миттєво згадавши всі свої перемоги нокаутом.

Сергій Сергійович теж згадав, як неодноразово перегортали його будку, як знущалися з нього, навіть били, але сказав:

— Йди.

— Піду, — відповів Бруханда і вже був розвернувся, й навіть ступив кілька кроків, проте зупинився.

— Чуєш, — крикнув він Сергію Сергійовичу. — Якщо побачиш кого з команди, передай їм, що вони молодці й що я ними пишався.

— Добро, — відізвався охоронець, і його обличчям ковзнула ледь помітна посмішка.

Весь вечір Валерій Семенович провів удома. Він приймав ванну, пив і знову приймав ванну. Йому все здавалося, що зараз прибіжить Гриша або ще хтось із команди, втішить, скаже щось приємне, розрадить, можливо, навіть, запропонує десь потренуватися… давайте, Валерію Семеновичу, пішли на пустир тренуватися, вся команда чекає на вас…

Але ніхто так і не прийшов.

За все своє життя Валерій Семенович отримував по голові більше, ніж будь-який мешканець міста, але такий удар, здавалося, він витримає навряд чи. Зачинившись у квартирі й діставши всі запаси спиртного, Бруханда почав заливати своє горе…

Так брудно й насичено не минав жоден тиждень його життя. Валерій Семенович ніколи не співав так голосно, як тими чорними вечорами, і спів його розлітався далеко за межі квартири, кудись у височінь, над районом, ближче до труб заводу хімічних реактивів. Він ходив з кімнати до кімнати, безпричинно лаявся матом, називаючи різні побутові предмети не дуже пристойними словами. Час від часу Валерій Семенович втомлювався пити і лаятися, тоді він лягав на підлогу, на кілька годин засинав, а прокинувшись, — лаявся і співав ще голосніше.

Кілька разів приходив дід Паша. Обережно, немов чогось соромлячись, стукав у двері. Але Бруханда не відчиняв йому. Не відчиняв також сусідам, міліції й навіть Гриші, який все-таки прийшов, щоб поговорити з ним.

— Валерію Семеновичу, — кричав Гриша через двері, — поговорити б.

Але Бруханда сидів біля дверей і тихенько плакав.

— Валерію Семеновичу, — треба поговорити. — Тут команда наша… Валерію Семеновичу!

Тренер мовчав. Жовті сльози стікали неголеною сивиною і падали на старенький, поїдений тварями килимок.

Коли спиртне закінчилося, Бруханда занудьгував. Страшний

1 ... 51 52 53 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Письменники про футбол», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Письменники про футбол"