Читати книгу - "Яса. Том 1"

А дівчина запала в серце. Весь день не знаходив собі місця, двічі бігав конем на Суху Тьму, хоч знав, що там її нема; й не міг заснути — ніч перетліла в очах, як мокрий курай. «Тверде в тебе, козаче, сідло, й не вмієш ти обійматись…» Сідло як сідло, ще й з ремінними китицями біля стремен, а от обійматися…

Ворочався на твердому сінникові в прикомірку на заїжджому дворі, де пахло мишами й ремінною збруєю, а десь витинала скрипка та торохтів бубон.

Там танцювали хлопці та дівчата.

Відтак зовсім недалечко прокотився дівочий скрик, він був жаский, грайливий, закличний. Сміх лоскотнув по серцю. Лаврін відчув, як наструнилось його тіло й як затремтіло йому в грудях.

Щось дивне коїлось з ним. Збагнув це, коли вийшов з комори. Бо й ніч була не така, як ті, що знав раніше. Цвіла під коморою вишня, вона була в сріблястій росі й дурманила ніжним пахом голову. Лаврінові ще ніколи не пахнув так цвіт. Й не лоскотав так серце дівочий сміх. Він аж дратував його. Чомусь не хотів, щоб то сміялася ота дівчина… А сам слухав сміх жадібно, затаєно — гаряче, ніби аж із злістю. Тіло йому ломила дивовижна кволість, він потягся, аж хруснуло в суглобах, дивився на вишню, дивився на зорі й чудувався, що ніколи ще так не бачив їх. Цвіла вишня, цвів барвінок, цвіли зорі… була б у землі шабля — й вона б зацвіла. В кожної людини настає отой час, коли серце розкривається, як квітка, і вся вона стає спрагла й напружена, тільки не помічає того. Спрагла, як весняна рілля на зерно. Ледве впало в ріллю — і вже проклюнулося. Закрутила його Суха Тьма, й пропав, як би сказали на Січі, козак для товариства на віки вічні.

…У задушливій світличці заїжджого двору, закусивши зубами вишиваний рубчик сорочки, гарячими чорними очима дивився в пітьму.

Лаврін таки зустрів ту дівчину. Другого дня на ярмарку — виходив, вибігав і таки знайшов. Й уже був сміливіший. Сміливості додала йому ніч. Він не пам’ятав, як сталося, що вони з Киліяною загубилися од гурту інших дівчат і пішли вдвох через живий ярмарковий вир. Який то був ярмарок! Він шумів йому в голові. Уперше бачив стільки чужоземного люду, й коней, і краму. Юхтовий ряд, гончарний ряд, житній ряд, тютюн роменський і ніжинський, а також заморський — паками в рогожах, збруя оберемками, плуги і борони рядами. А гомону, а галасу, а божби — ніде так часто і щиро, не помічаючи власної брехні, не божаться, як на ярмарку. Ярмарок — ярманок! Ярмарок — шарварок. Дівчина шастала поміж рядів, як ласка, все її цікавило, до всього мала діло. Лаврінові в очу миготіла золота і срібна парча, й сідла, і гнуздечки, й французькі рушниці, й німецькі сукна, й ковані залізом скрині, й хустки в’язками, а над усім тим — дзвони, дзвони, дзвони. Їх разом із срібним передзвоном продавали молоді русяві дзвонарі з Московщини; загледівши Киліяну, закалатали так, що Лаврінові аж заклало вуха. А в дальніх рядах, куди кілька разів заводила його Киліяна, — фініки, фіги, родзинки, горіхи, сливи, турецький тютюн, грецьке мило, заморські вина. Червоний перець низками, якийсь молодий чорновусий подолянин повісив одну з них Киліяні на шию задарма.

Киліяна, що виростала на хуторі, дивилася на все з якоюсь пожадливою цікавістю, штовхалася поміж людей безбоязно й настирливо, немов була певна, що купці привезли це все показати саме їй. І належати все це мало тільки їй, а він сам, Лаврін, приставлений до неї за пахолка. Її червона, у синю квітку хустка весь час майоріла попереду. Бігала швидко й не втомлювалась. Тільки груди ходили поривно, й тоді на них хвилями переливалося намисто, а Лаврінові кортіло зібрати його в жменю. Гарне намисто було в Киліяни. І гарні очі. Тільки дуже чорні. І в них горіла пристрасть, про яку не здогадувалися ні він, ні вона. Під ринковою стіною, де рядком стояли шинки та брагарні, а в полотняній ятці продавали розбавлену малиновим соком воду, перепинив їм шлях піснею кобзар у темному од дощів солом’яному брилі. Кобзар був сліпий на одне око, а другим бачив за двоє, воно злодійкувато жевріло під кущистою бровою й ухопило Лавріна з Киліяною. І то таки їм заспівав темний лицем, одноокий кобзар, та пісня чимось була й люба і не люба Лаврінові, бо єднала їх з Киліяною, а закінчувалася погано. Одначе всі кобзарські пісні мають нещасливий кінець. Гарно грав кобзар, проникливо, ще й завзято (шинкар підніс йому добру чарку, щоб довше сидів під його яткою), дзвеніла й плакала многострунна, одшуміла вона десь у полі вербою, одгойдала пташині гнізда, а тепер гойдала гарячі серця:

«Де ж ти, мій милий, виїжджаєш,

Що ж ти мене, молодую, покидаєш».

«По чім же ти мене пізнала,

Що ти мені всю правду сказала?»

«Рано встаєш, коня напуваєш,

Частенько коням обрік даєш,

В сіни ідеш — сіделка шукаєш,

До хати ідеш — дитину колишеш.

Люляй, люляй, дитино малая,

Зосталася мати молодая!

Вернися ж ти, мій миленький, вернися,

Куреної горілки напийся!»

«Не вернуся, мила, не вернуся —

Я в дорозі сирої нап’юся».

Лаврін кинув на полотняну торбу кілька мідяків і кінець пісні слухав уже зоддалік:

«А хто ж тобі, мій миленький, постельку постеле?»

«В чистім полі травиця шовкова —

То для мене постелька готова».

«А хто ж, мій миленький, могилу тобі оплаче?»

«В чистім полі чорний ворон кряче,

То ж він мені могилку оплаче».

Киліяна не взяла до серця тієї пісні, вона, здається, й не слухала її, а Лаврінові вона якийсь час каламутила думку («То він, клятий, отако із заздрості»), і горіла в пам’яті жарина ворохобного ока, а потім жарина погасла і пісня теж. Інші пісні, інші думки затоптали їх.

Лаврін не розлучався з Киліяною до самого вечора. Вона водила його по базару, а він ходив слідом; її вабили коштовні речі, вабило золото, вона торгувалася, хоч нічого не купляла, а він насторожено позирав, щоб хто не покривдив її. Одначе вона була не з тих, кого можна покривдити. Він милувався дівчиною. Її легкою поставою, усмішкою, довгою — предовгою косою, строєм. І дивувався, що є на світі отаке чудо. Зодягнена Киліяна була пишно: керсетка зі штофу, морева запаска, козлові, українським ладом