Читати книгу - "Месопотамія"

Начальство чомусь відразу погодилось її взяти. Тепер ми працювали разом. Вона сиділа в сусідній кімнаті й викачувала з мережі новини. Легко з усіма перезнайомилась, швидко обжилася, завела собі подружок. Мала добрий характер і погану пам'ять. Майже ніколи не злилась, майже ніколи не скаржилась. Не певен, що робота їй подобалась. Не певен, що вона взагалі вважала це роботою — безкінечне сидіння в мережі, постійні перекури й телефонні розмови, яскраве сонце за розчиненими настіж вікнами, голоси на сходах, автомобільна сигналізація, що раптово заводилась у свіжому ранковому повітрі. До мене вона ставилась із вдячністю, що мене неабияк дратувало, оскільки позбавляло наші стосунки будь-якої перспективи. Ми віталися зранку, пили палений коньяк під час чиїхось днів народження, потім вона десь зникала, а я робив вигляд, що так і має бути. Спробував було її кудись запросити, запропонував кудись разом піти, поговорити про щось, крім роботи, проте вона погоджувалась настільки неуважно й знуджено, що бажання йти зникало саме собою. Ладно, — думав я, — що за інтим у творчому колективі? Хай працює. Ти ж, — говорив я собі, — розмовляючи про неї з начальством, насправді не думав, що теж будеш трахати її цілими ночами? Чи думав? — допитувався я в себе. Давай, зізнавайся. Ну, думав, думав, — визнавав я зрештою, — ясна річ, що думав. Побачивши її тоді, виснажену й безкровну, про що іще можна було думати? І роки три тому обов'язково б довів почате до кінця, поза всяким сумнівом підловив би її на робочому місці й запустив би свої холодні долоні їй під помаранчеву футболку, натикаючись пальцями на тверді камінці її родимок. Хай би опиралась, хай би скаржилась начальству, хай би написала заяву про звільнення. Що мені з цього? Дивно, — погоджувався я із собою, — саме так би все й було. Навіть не знаю, що мене стримує тепер.

Але щось і справді стримувало. Настільки, що одного разу, уже поночі, покидаючи студію й проходячи повз її робоче місце, я з подивом виявив, що вона залишила відкритою свою пошту. Спробував переконати себе не читати побачене, просто розвернутися й піти. Не переконав. Сів за її місце. Спробував переконати себе ще раз. Що з тобою? — звернувся сам до себе. — Ти ж не будеш із нею потім вітатись. Врешті підвівся, вимкнув її комп'ютер, зачинив за собою двері.

А потім, під кінець літа, сталася така історія. Була це якась вечірня виробнича нарада, що непомітно переросла в пиятику. А я вже від самого ранку був у доброму настрої і тепер з оптимізмом дивився за вікна, де в сутінках, мов радіатори, охолоджувались важкі дерева, виснажені за день білим серпневим сонцем. Щось у мене ще зранку сталося радісного — зустріч із давніми друзями десь посеред вулиці, несподіване зависання в розпал робочого дня, п'яні обійми й солодкі спогади про всіх, кого давно не бачили, хто безнадійно зник у невідомому напрямку, обіцянки більше не губитися й підтримувати зв'язки, присягання й напучування, сльози й стриманий чоловічий спів. Одне слово, на нараду я прийшов, даючи всім неабияку фору. А вже під час неофіційної частини, у дружній невимушеній обстановці, мене годі було від чогось застерегти й бодай до чогось закликати. Так сталося, що вона, ясна річ, весь час сиділа поруч, просто біля мене, на чиємусь робочому столі, заваленому звітами й газетними вирізками, і я цілий вечір відчував, ясна річ, її тепло й м'якість, і в мені, ясна річ, зривало останні запобіжники, бо коли ж іще, думав я, як не тепер, ніколи більше, погоджувався я, лише сьогодні. Я говорив лише з нею й слухав лише її, лише їй розповідав героїчні історії й лише її думкою з приводу почутого цікавився. Якоїсь миті все це, ясна річ, стало виглядати аж надто відверто, і вона, як особа, що дбає про свою репутацію, але й, ясна річ, не хоче образити доброго приятеля, виявила ініціативу й запропонувала йти. Сказала, що ми можемо сидіти тут хоч до ранку, слухаючи важке дихання дерев за вікном, ніхто, ясна річ, не буде нас за це засуджувати, а проте вже пізня година, і якщо їй особисто все одно, бо живе вона тут поруч і від громадського транспорту не залежить, то ось моєю долею відверто переймається. Оскільки ще зовсім трішки — і метрополітен зачинить свої світлі брами для громадян пасажирів, і як я буду вирішувати проблему транспортування, вона навіть не знає, ясна річ, якщо я просто не додумаюсь викликати таксі. Але ж я не додумаюсь, правда ж? — запитала вона мене довірливо. Не додумаюсь? — перепитав я сам себе. Не додумаюсь, — відповів я чітко — їй і собі. Тож вона схопила мене за руку й потягла редакційними коридорами, вивела старими комунальними сходами, пройшла зі мною занедбаним темним подвір'ям, під низькими, як зимові хмари, деревами, під несподіваним нічним дощем. Перебігла зі мною вулицю, опинилася зі мною в парку. І саме там я спробував її зупинити й сказати все, що потрібно було в цій ситуації сказати. Ну й зробити все, що треба було зробити. І саме тоді з-за дерев вийшли дві печальні патрульно-постові тіні.

І саме так усе це завершилось. Вона показувала журналістське посвідчення, я демонстрував прийоми самооборони, вона телефонувала в редакцію й передавала телефон патрульним, я намагався забрати в них гумовий кийок і передавав прокляття із самого пекла. Вона намагалася дати їм гроші, я обзивав їх при цьому проститутками. Забрали нас, ясна річ, обох. Утім, її відразу ж погодилися відпустити. А ось мені запропонували залишитися до ранку з ними, в опорному пункті. У неї сталася істерика, вона розплакалась, почала їх просити. Мене це ще більше наснажувало стояти до кінця. Коли один із патрульних відвернувся, аби взяти якийсь бланк, я зірвав у нього з паска газовий балончик і пустив під стелю веселий струмінь. Усі змушені були вийти в коридор, патрульні дали мені пару разів по ребрах, вона, схоже, добавила б, якби могла. Якось у них із патрулем несподівано почали складатися добрі стосунки — усі вони дивились на мене з неприхованим роздратуванням, усі засуджували мою поведінку. Мені це подобалось: нарешті я побачив в її очах хоча б якийсь інтерес. Хай цей інтерес полягав у бажанні якомога болючіше дати мені по шиї — вона дивилась на мене, вона не відводила погляду, усі дивились на мене, мене ненавидів увесь опорний пункт, я був героєм, заради цього варто було жити. Провітрили приміщення,