Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

панелі. Одначе він зауважує кутиком ока, що й ті, кого ведуть, і ті, що ведуть, позначені якимсь спільним тавром — у перших воно видається тавром тупого відчаю, в других — переляку й остраху. Коли оказія минає, хлоп’я велить іти далі, й вони йдуть. Звідкілясь чути ніби приглушені грюкоти, несамовиті злобні вигуки і… розпачливе гарчання? Здається, гарчання. То, може, десь періщать якихось тварин, скажімо, тресують собак, і вони скавулять непритомно десь, не то вгорі, не то внизу, а чи десь збоку, за герметичне закритими дверима. А може, то лиш так здається, може, то лиш гуде несамовито невиспана голова під навалою сну і втоми?

Маленький оперативник нервується, він хоче Андрія підігнати, але чомусь не насмілюється, лиш наступає на п’яти, та Андрій не реагує, і тому вони йдуть не як інші, не біжать, як всі оті засапані й перелякані, а тяжко помалу сурганяться нагору.

Коли вони обходили віндову клітку на третьому поверсі, Андрій аж зупинився від блискавичного відруху пам’яті… 1932 рік… Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ; його отак теж вели на допит — в пальто наопашки, в розшнурованих ботинках на босоніж, взятий з самотньої келії і супроводжуваний двома аргатами, він вийшов з вузеньких обкованих залізом дверей, що сполучають тюрму з управлінням, і обходив оцю віндову клітку… Йшов у супроводі посиленого конвою. Думав про методи оборони на наступній «ставці» і раптом… — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний–смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно, на черговий контроль до цієї установи, що хоч і не була культурно–мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. Андрій колись мав щастя познайомитися з ним особисто. Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості, а день, коли Андрій з ним познайомився, був найщасливішим днем в його житті, їх познайомив брат Микола, що, виявилося, товаришував з Хвильовим ще в часи громадянської війни і що стрів його після довгих років розлуки в Харкові, під час своєї візити до меншого брата. Тоді Хвильовий не звернув, здається, на Андрія жодної уваги, бо що для нього був якийсь там студент, хоч би й авіаінституту? Але то не має значіння. Він не обов’язково мусить знати всіх, хто на нього, молиться. Пізніше вони бачилися ще кілька разів у знаменитого авіаконструктора й приятеля Хвильового — інженера Калініна, в якого Андрій був молодшим асистентом… Тоді перед Андрієм стелилася головокрутна кар’єра, але все перерішив цей сухорлявий фанатик, сам того не знаючи, просто самим своїм існуванням на цьому світі. Андрій офірував все і свою кар’єру тій ідеї, яка рухала цією людиною… І от, вийшовши з–за віндової клітки, Андрій несподівано усторч зустрівся з великими смутними очима. Ті очі враз поширилися вражено. Учитель його впізнав, сам того не знаючи, що він учитель. Він просто впізнав Миколиного брата й асистента свого приятеля. Але не подав виду. А може, й не звернув уваги? Удав незнайомого? В кожнім разі, він не поворухнув жодним м’язком.

Андрій теж удав байдужого, незнайомого. Він проходив мимо, не затримуючись.

А як порівнявся, — Хвильовий ледь–ледь помітно кивнув головою…

Серце Авдрієве затрепетало: «Впізнав! В кожнім разі, без сумніву, угадав той трагічний, невидимий зв’язок між своєю тяжкою журбою і ось таким фактом — що цю молоду, з таким буйним русявим чубом людину ось так ведуть аж два аргати».

Вже підіймаючись по сходах, Андрій глянув нишком униз і побачив, як Хвильовий штовхнув ліктем другого свого друга — й щось шепнув, а сам дивився вгору, і відводячи очей… Скільки було в тім погляді невисловлего!! Андрієве серце гупало, як навіжене: «Упізнав! Він безперечно впізнав! У тому зеленому юнакові, якого, може і не помічав колись, упізнав відважного вояка, змужнілого самотніх келіях і посивілого в вогневій пробі…»

Цього погляду Андрій ніколи не міг забути. Йому здалося тоді, що ті очі несамовито пломеніли й кричали криком «Тримайся, товаришу!»

Ці очі завжди стояли перед Андрієм, і, може, це й дало йому силу тоді так багато витримати й не зломитися.

Тепер ті очі знову стали перед ним. Андрій ступає понуро й намагається з усієї сили бути байдужим. Чує тривожний гомін, яким наснажена атмосфера, думає про те, що ось ці ось тенета висять тут тому, що багато відважних, позначених тим самим тавром, що й той одчайдушний романтик з полум’яними очима, не витримують гіркої чаші, але не хочуть здаватись і кидаються сторч головою в прольоти межи сходами, утікаючи геть зі шляху на Голгофу в прірву небуття, — думає над цим і намагається бути байдужим. І він і справді вже байдужий. Йому знайомий цей стан — то інстинкт самозахисту зумисне притуплює нерви, заощаджуючи їх, бо ж їм належить витримати занадто великі іспити, перед ними будуть занадто реальні жахи і небезпеки, щоб ще шарпати їх жахами уроєними. Він дивиться під ноги і бачить на сірих плитах сходів маленькі свіжі червою краплі. Краплі крові. Але він знає, що то не краплі крові… Так і колись на цих самих сходах, куди його водили ночами, були теж краплі, що розмазувалися під ногами, — та тільки ж то були не краплі крові, а краплі червоної фарби, спеціально накрапані, щоб замутити йому душу, хитрими й підступними слідчими. Принаймні він так себе переконав тоді… Андрій переступає через розбризкані бордові зірочки на сірих плитах, не сміючи на жодну з них наступити, і зіходить на четвертий поверх. Він ловить себе на тім, що хотів би, щоб кінечний пункт його мандрів був уже на цім поверсі, бо ж найстрашніші поверхи п’ятий і шостий. При розмові про ці поверхи найзавзятіші арештанти нишкнуть, навіть «троглодит» Краснояружський затинається й притишує голос. Там ніби найвища і найтяжча сфера новітнього пекла, уготована найбільшим злочинцям — т. зв. «шпигунам», «повстанцям», «військовим зрадникам вітчизни». Може, тому саме з кожним пройденим поверхом Андрієві все тяжче зберігати спокій. «Хай би вже це було на четвертім поверсі!»

Але на четвертім поверсі оперативник не сказав «просто», як то ждав Андрій, а сказав «давай вище!» І вони пішли вище. Тепер уже з кожною приступкою Андрій відчуває, що йому щось занадто важко йти, і не тому, що кількість пройдених приступок збільшується, а тому, що кількість тих,