Читати книгу - "Голодні ігри"

— Що це за яйця? — запитала я.

— Я не впевнена. Ген отам — болотиста місцевість. Там водяться якісь водяні птахи, — сказала вона.

Було б непогано спекти яйця, але ми не хотіли ризикувати й розпалювати вогонь. Гадаю, трибут, який помер сьогодні, став жертвою кар’єристів, а це означає, що вони вже оклигали від осиних укусів і готові продовжити Ігри. Ми випили сирі яйця, з’їли по заячій ніжці й закусили все це ягодами. Непоганий сніданок.

— Ти готова? — сказала я, завдаючи на плечі рюкзак.

— До чого? — запитала Рута, але судячи з того, як вона підскочила, було ясно: вона готова робити все, що я скажу.

— Сьогодні ми знищимо запаси кар’єристів, — відповіла я.

— Справді? Але як?

Її очі світилися від радості й хвилювання. В цьому вона була зовсім не схожа на Прим, для якої будь-яка пригода — то кара Божа.

— Навіть не уявляю. Ходімо, придумаємо щось під час полювання, — мовила я.

Ми майже нічого не вполювали: я була надто заклопотана, намагаючись витягнути з Рути якнайбільше інформації про кар’єристів та їхній табір. Вона стежила за ними зовсім недовго, але виявилося, що Рута досить спостережлива. Вони влаштували табір біля озера, кроків зо тридцять від Рогу достатку. Того дня, коли там була Рута, вони залишили в таборі вартового — хлопця з Округу 3.

— Хлопця з Округу 3? — запитала я. — Він також із ними?

— Так, він постійно залишається в таборі. Його також ужалила оса, оскільки він опинився неподалік, — мовила Рута. — Гадаю, його не вбили з однієї причини — кар’єристам потрібен сторож. Але він на вигляд не такий і дужий.

— Яка у нього зброя? — запитала я.

— Я бачила тільки спис. Від нас би він відбився, але Трач би його легко прикінчив, — відповіла Рута.

— А їжа лежить просто неба? — мовила я. Рута кивнула. — Щось тут не так.

— Знаю. Але я не помітила нічого дивного, — зронила Рута. — Катніс, навіть якщо ти дістанешся їжі, як ти її знищиш?

— Спалю. Може, втоплю в озері. Або заллю пальним, — сказала я — і тицьнула пальцем у животик Рути, як робила це з Прим. — А може, з’їм!

Рута захихикала.

— Не хвилюйся. Я щось вигадаю. Руйнувати набагато легше, ніж будувати.

Якийсь час ми копали корінці, збирали ягоди й зелень і приглушеними голосами обговорювали стратегію. Я дізналася, що Рута — найстарша з шістьох дітей у сім’ї; вона завжди захищала молодших і ділилася з ними харчами, які добувала в лісах і на полях. А в її окрузі миротворці були набагато суворіші, ніж у нашому. Сьогодні я познайомилася зі справжньою Рутою, яка на запитання, що їй подобається найбільше в світі, відповіла:

— Музика.

— Музика? — здивувалася я.

У моєму світі з музики стільки ж користі, як зі стрічок для волосся й веселок. Хоча з веселки принаймні можна бодай про погоду дізнатися.

— У тебе є час на музику?

— Ми співаємо вдома. І на роботі також. Ось чому мені подобається твоя брошка, — мовила вона, вказавши на переспівницю, про яку я зовсім забула.

— У вас також є переспівниці? — запитала я.

— О так. З кількома я навіть подружилася. Ми співаємо разом годинами. Вони розносять мої повідомлення, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я нетерпляче.

— Зазвичай я залізаю на дерево якнайвище, тому перша помічаю прапор, який сповіщає про закінчення робочого дня. Тоді я завжди співаю одну й ту саму маленьку пісеньку, — мовила Рута. Вона перевела подих і заспівала солодким чистим голосочком чотири коротенькі рядочки. — А переспівниці розносять її по всьому саду. Так усі дізнаються, що час закінчувати, — провадила вона. — Хоча підбиратися занадто близько до їхнього гнізда небезпечно. Та це й не дивно.

Я відстебнула брошку і простягнула Руті.

— Ось, візьми. Для тебе вона важливіша, ніж для мене.

— О ні, — мовила Рута, знов затискаючи мої пальці навколо брошки. — Мені приємно дивитися на неї. Побачивши переспівницю, я вирішила, що можу тобі довіряти. До того ж у мене є це, — з цими словами вона витягнула з-під сорочки трав’яне намисто, на якому висіла грубо витесана дерев’яна зірка. Або квітка. — Талісман на везіння.

— Що ж, досі талісман вдало справлявся зі своїм завданням, — мовила я, пристібаючи переспівницю назад до своєї сорочки. — Може, тобі й справді з ним краще.

До обідньої пори у нас народився план. По обіді ми спробували втілити його в життя. Спочатку я допомагала Руті збирати гілочки і складати їх у купки для перших двох багать, третє вона зробить сама. Ми домовилися, що по всьому зустрінемося на тому місці, де ми вперше повечеряли разом. Потічок повинен допомогти мені знайти шлях назад. Перш ніж піти, я переконалася, що в Рути достатньо харчів і сірників. Я навіть наполягла, щоб вона взяла мій спальний мішок — раптом нам не вдасться зустрітися до вечора.

— А як же ти? Хіба тобі не буде холодно? — запитала вона.

— Ні, якщо поцуплю собі мішок там, біля озера, — мовила я. — Ти ж знаєш, що тут крадіжка не карається за законом, — усміхнулася я.

В останню мить Рута вирішила навчити мене свого сигналу — того, яким сповіщала про закінчення робочого дня.

— Може й не спрацювати. Але якщо ти почуєш цю пісеньку від переспівниці, то знатимеш, що зі мною все гаразд, просто зараз я ще не можу повернутися.

— А тут є переспівниці? — запитала я.

— А хіба ти не бачила? Їхні гнізда всюди, — мовила вона.

Мушу визнати, я не помітила жодного.

— Гаразд. Якщо все піде за планом, ми зустрінемося ще до вечері, — сказала я.

Несподівано Рута кинулася до мене й обвила своїми рученятами. Повагавшись якусь мить, я пригорнула її у відповідь.

— Будь обережною, — застерегла вона.

— І ти, — відповіла я.

Тоді я розвернулася й рушила до потічка, на душі було тривожно. Я боюсь, що Руту можуть вбити... або не вбити, і тоді ми залишимося тільки вдвох з усіх трибутів, одна проти одної... Боюсь, що Рута зостається сама, і Прим також зосталася сама. Ні, у