Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

— То чого ж ти йдеш?

— Бо я не такий щур, за якого мене тут мають. І ти теж, — буркнув Ота й підвів голову. — Однак твої справи не такі погані, Маріо, ти вмієш дати собі раду. Скажеш, що все гаразд, і маєш спокій.

— Ну звичайно, багато чого в мене й справді гаразд, — сказав Маріо хвалькувато. — Чому б ні! Життя тут цілком пристойне. Чого від нього ще бажати?.. — Він уже давно відпустив Отину руку.

Воші попрощались. Ота неквапливо попростував до готелю «Гранд-Централь». Кліке ще по повернувся. Ота кілька хвилин посидів у вестибюлі, увішаному шкурами антилоп і гарними краєвидами Марокко, але вони почали діяти йому на нерви, отож він вирішив поблукати по місту і вернутися за годину. Вийшов з готелю, довго ходив по довколишніх вулицях і нарешті зупинився перед крамницею лахмітника. У вітрині побачив валізу, яка йому знадобилася б, аби Кліке не думав, що наймає справжнього волоцюгу, котрий не має навіть запасної сорочки.

Зрештою замість валізи Ота купив старий, дешевий рюкзак і попросив, щоб його запакували в паперову коробку від черевиків, яка валялася в кутку. На вулиці він зробив усе навпаки — витяг рюкзак з коробки й засунув її разом з мішечком у рюкзак, який солідно роздувся — можна було подумати, що в ньому ціла дюжина запасних сорочок, та ще й піжама. Коли Ота закинув за плече цей легкий багаж, у нього виникло таке приємне відчуття, ніби він перехитрив свою долю і Кліке. Проте він усе ще боявся, що Кліке й досі не повернувся до готелю, і щоб не нервувати, чекаючи на нього, пішов трохи поблукати по місту. У кишені лишилося майже чотири франки дрібними, й він грався ними, як Фавлер ключами.

Вулички медіни були тут такі ж вузькі, як у Каса, однак йому здалося, що вони не такі убогі і жалюгідні; мабуть, він уже трохи звик до тутешнього життя. Набрів на вулицю карбувальників, де стояли десятки майстерень, і засмаглі ремісники карбували посуд, блискучий, наче з коштовного металу; в цих майстернях височіли гори готових мисок; здавалося, що їх ніколи не розкуплять і що араби всього світу їдять тільки з золотих тарілок. Поряд була вуличка сукнарів, буквально забита блискучими тканинами, й можна було подумати, що всі в Марокко носять тільки шовкову одежу з гарними візерунками.

На вулиці шевців Ота зупинився. Згадав діда з материного боку, який теж був шевцем, і, дивлячись на темні обличчя арабів, на дратву в їхніх руках, запитав сам себе, чи порозумівся б із ними дід. Мабуть, що так, і значно краще, ніж він. Можливо, навіть дещо запозичив би у них… А може, і сам чогось навчив би їх… «Без сумніву, чогось кращого, ніж я», — подумав Ота й мимохіть наддав ходи. Йому чомусь здавалося, що вчора в задніх рядах публіки він бачив групку арабів у тюрбанах. Очевидно, це були інші араби, сучасніші, такі, як, скажімо, Юсуф бен Мустафа, патентований гід з приємним голосом. «Що не кажи, а це таки ганьба. Просто дивно, чому тутешні власті не закриють той цирк, Перрейрин він чи Фавлерів, байдуже… В цій забутій богом країні, певно, усе дозволено. Тут про спорт не мають ніякісінького уявлення, і хто знає, чи до Перрейри тут узагалі була якась професійна група… Та що мені, власне, до цього».

Ота мав інші клопоти. Наприклад, чим усе закінчиться з Кліке. Розміркувавши як слід, він подумав, що в нього загалом досить утішні перспективи, хоча б уже тому, що Кліке застав його за пристойним заняттям. Якщо бути відвертим, то зовсім пристойним його назвати, звісно, не можна, однак реального стану речей Кліке не знає. Мабуть, не має ніякого сумніву, що він, Ота, справді Густ Сауліт, і що з паперами у нього все гаразд. Отже, він не боятиметься, як ті в Каса, що візьме на свою голову якогось дезертира, урвиголову з Легіону. І що Ота не злодій, він теж знав, бо сам у цьому пересвідчився… Інша річ, звичайно, як пояснити Кліке, де його документи. Це справді перешкода…

Надворі вже сутеніло. Жебраки, що сиділи на тротуарі, вигукували: «Аллах мулана!» — як тоді, коли він ішов з Віветтою до дядька Мусси, але Ота вже забув про неї. Він рішуче прямував повз цих волаючих і нічого не чув, нічого не бачив, окрім цих купок лахміття попід стіною… І раптом Ота почав на них ворожити — чи візьме його Кліке без документів: «Візьме — не візьме — візьме — не візьме…»

Вийшло, що візьме.

Йому стало трохи ніяково, і останньому жебракові, тому, чия голова сказала «візьме», він дав півфранка. Сам не знав, од сорому, чи з вдячності, а чи для того, щоб умилостивити аллаха.

Повернувся до готелю. Кліке ще не прийшов. Тоді Ота сів у крісло й почав ворожити на гарних краєвидах, які висіли довкола на стінах: «Візьме — не візьме — візьме…»

Вийшло «не візьме».

Він закурив сигарету, щоб хоч трохи заспокоїтись, подивився на араба-ліфтера, який стояв біля ліфта, наче статуя, одягнений у ліврею з позолоченими ґудзиками… і знову почав ворожити…

Але ліфтер поїхав нагору, і перш ніж спустився знову, повернувся Кліке.

— Добридень, Густе! — вигукнув він добродушно. — Ви все-таки прийшли! Все-таки! Я знав, що ви прийдете. Те, що у вас діється, справді нікуди не годиться. Вчора я знову ходив на ваш бокс. Це не по-християнськи. Більше того, це зовсім не гідно білої людини!.. Не сприймайте цього особисто, ви білий, і довели це тим, що порвали з ними. — Він сів і почав розчісувати борідку густим гребінцем із панцира черепахи. — Можете бути певні, ви не прогадали, я дам вам білу роботу. А де ваш багаж?

Ота підняв рюкзак, удаючи, що він досить важкий.

— Це все?

— Так. Решту довелося залишити в готелі… І документи теж.

Гребінець на мить застиг у борідці Кліке:

— А чому, цікаво?

— Паспорт мій у шефа, в імпресаріо. Я мусив утекти потай, бо він мене б не відпустив. Я уклав з ним довготермінову угоду.

— Гм… — Кліке сховав гребінець у кишеню й затарабанив пальцями по бильцю крісла. — І ви згодні їхати отак, без речей? Без нічого?

— Так. Згоден. Повною валізою похвалитись я все одно не можу. Я вбога людина, це вам, гадаю, зрозуміло. Інакше я не погодився б