Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чоловік був низенький, у полатаних штанях, без шапки, в розхристаній перкалевій сорочці. Сонце засмалило Кому лице до червоно-бурого кольору і вибілило мов перекисом кінчики й так білявого волосся. Махнувши Буйному Дневі зупинитись, він простяг йому листа й сказав:
— Якщо ви їдете до міста, будьте ласкаві, завезіть на пошту.
— А чого ж, — відказав Буйний День і поклав листа в кишеню. — Ви десь тут недалеко живете?
Але чоловічок не відповів. Очевидячки дуже здивований, він пильно вдивлявся Буйному Дневі в обличчя.
— Адже ж я вас знаю, — нарешті заявив він. — Ви Елам Гарніш — «Буйний День», як вас називають газети. Я не помиляюсь?
Буйний День кивнув головою.
— Але скажіть, яким це побитом ви опинились тут, серед цих чагарів?
Буйний День усміхнувся.
— Протоптую стежку торгівлі й промисловості у ваш край.
— От добре, що написав сьогодні листа, а то я проґавив би вас. Я не раз бачив ваші портрети в газетах. У мене добра пам'ять на обличчя. Я вас відразу впізнав. Моє прізвище Фергюсон.
— Ви тут поблизу живете? — знову спитав Буйний День.
— Еге, у мене там хатка, ярдів за сто звідсіля, в гущині. Там у мене і джерельце, і садочок — овочі, ягоди. Зайдіть, побачите, як я живу. Такої води, як у моєму джерелі, ви ще зроду не пили — ходім покуштуєте.
Ведучи за повід коня, Гарніш подався услід за моторним чоловічком, що швидко ступав поперед нього. Вузький зелений тунель вивів їх раптом на оброблену ділянку, якщо можна так назвати місцину, де дика природа й діло рук людських зливалися в одне ціле. То був затишний куточок, захищений з усіх боків схилами яру. Там росло кілька великих дубів: очевидно, грунт був кращий, бо з гори за цілі сторіччя назмивало грубший шар ситої землі. Під тими дубами, майже зовсім сховавшись у листі, стояла рублена, нетинькована хатина. Широка веранда з стільцями й гамаками, видно, правила господареві за спальню. Гарнішеве гостре око відзначало зразу все. Ділянка мала неправильну форму: вибирали, певне, місця, де кращий грунт. Воду проведено до кожного фруктового дерева, до кожного ягідного куща, навіть до кожного кущика городини. Маленькі рівчачки тяглися скрізь, і по деяких текла вода. Фергюсон цікаво, аж нетерпляче зазирав гостеві в вічі.
— Ну, що ви скажете?
Буйний День засміявся.
— Далебі, кожну деревину викохано, як мале дитя, — тільки й сказав він, але захват, що світився йому в очах, цілком задовольнив Фергюсона.
— Так, ці дерева мені справді як діти, я їх саджав, доглядав, ростив, викохував. Ну, ходім тепер гляньмо на джерело.
— Справді, розкіш! — підтвердив Буйний День, обдивившись і напившись, і вони повернулись до хати.
Всередині його чекала несподіванка. Куховарилось, як виявилося, в невеличкій прибудованій кухні, а вся хатина являла собою одну простору господу. Великий стіл посередині завалений був книжками й журналами. Усі стіни від підлоги до стелі заставлено полицями з книжками. Буйному Дневі здалося, що він зроду ще не бачив стільки книжок заразом. На сосновій підлозі порозстеляно оленячі, рисячі та єнотові шкури.
— Сам уполював і сам повичиняв, — гордо заявив Фергюсон.
Обставу кімнати довершував великий коминок, складений із нетесаного каміння.
— Також сам зробив, — пояснив Фергюсон. — І тягне, щоб я пропав, тягне! Не курить у хату анітрохи, навіть як південно-східні вітри засвистять.
Буйного Дня зачарував і зацікавив цей чоловічок. Чого він зі своїми книжками втік до цих чагарів? Адже він не з дурнячої породи, це зразу видно. Тоді в чім же річ? Буйного Дня це вельми заінтригувало, і він залюбки згодився повечеряти, майже певний, що господар почастує його сировими фруктами, що він вегетаріанець або ще який фанатик здорового, мовляв, життя. Та за вечерею, поглинаючи плов з дикого кроля (якого вполював сам Фергюсон) і розмовляючи з господарем, Буйний День пересвідчився, що той не дотримується ніяких особливих теорій харчування, а споживає все, що до смаку, уникаючи тільки того, що йому вадить.
Тоді Буйний День подумав: а може, цей Фергюсон схибнувся на релігії? Та хоч як він намагався, хоч з яких боків заходив у розмові, але не зміг відкрити в ньому жодної химери, нічого ненормального. А тому, коли вони прибрали: зі столу, повсідались вигідно й закурили, Гарніш спитав навпростець:
— Слухайте, Фергюсоне. Відколи ми оце познайомились, я ввесь час заходжу в голову, що з вами таке, якої вам клепки бракує, але, далебі, нічого не можу второпати. Що ви тут робите? Що вас загнало в цю глушину? Який ваш фах, що ви робили, поки не забилися сюди? Розкажіть-но.
Фергюсон навіть не пробував приховати, що запитання це дуже його втішило.
— Почну з того, — сказав він, — що всі лікарі були вже поклали хреста на мені. Сказали — більш, як півроку я не проживу, і це після того, як я по всіх санаторіях побував, і в Європу їздив, і на Гаваї. Лікували мене й електрикою, й посиленим харчуванням, і голодом. Не було того засобу, щоб на мені не спробували. Я витратився геть на тих лікарів, а почував себе щодалі гірше. Бачте, не одне було й лихо: раз — що я зроду вдався хирлявий, а друге — що жив не так, як треба: багато роботи, відповідальності й нервової напруги. Я працював головним редактором «Таймс-Трібюн»…
Буйний День аж сторопів. «Таймс-Трібюн»-бо здавна вважалося за найбільшу й найвпливовішу газету в Сан-Франціско.
— … І та напруга була не до снаги мені. Звісно, організм і подавався, а найперше нерви. Доводилось підбадьорювати себе алкоголем, а це знов же не йшло мені на користь, як і їжа по клубах та ресторанах. Я жив не так, як треба, ото була й уся моя недуга.
Він знизав плечима й затягся з люльки.
— Коли лікарі мене зреклись, я покинув роботу й сам зрікся лікарів. Відтоді вже п'ятнадцять років минуло. У цих краях я полював ще замолоду на вакаціях, коли вчився в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том сьомий», після закриття браузера.