Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

читав книжку і радів, що не треба нічого писати і що о четвертій годині знову йдемо на полювання. Я навіть листів не писав. Єдина справді люба мені істота — не рахуючи дітей — була тут зі мною, тому мені не хотілось ділитися враженнями з тими, що були далеко, хотілося просто жити цим життям, бути цілком щасливим і відчувати приємну втому. Я знав, що влучно стріляю, і пишався цим, почував себе добре, безтурботно і впевнено, що набагато приємніше переживати самому, аніж чути від когось.

Ми вирушили одразу ж після третьої години, щоб на четверту дістатись до нашого пагорба. Але тільки близько п'ятої ми нарешті побачили першого носорога, коли він, вайлувато перевалюючись на своїх куцих ногах, перейшов пагорб саме там, де ми вперше помітили його звечора. Потім він зайшов у ліс неподалік від місця, де вчора билися два носороги. Ми рушили туди; спустившись з пагорба й перетнувши зарослий видолинок, ми пішли вгору крутим схилом до акації з жовтим цвітом, що була нам за позначку місця, де носоріг зайшов у ліс.

Ідучи отак на акацію проти сильного вітру, що гуляв схилом, намагався ступати якомога повільніше і підклав під капелюх носовичок, щоб піт не заливав окулярів. Я знав, що, можливо, за мить треба буде стріляти, й тому сповільнював крок, щоб не викликати надмірного серцебиття. При полюванні на великого звіра, — якщо мисливець бачить, куди стріляє, і стріляє влучно, — похибки бути не може, хіба що засапається від бігу чи сходження на крутий схил, або ж у нього розіб'ються чи запітніють окуляри, а напохваті немає ганчірки чи паперу, щоб їх протерти. З окулярами найбільше мороки, і я звичайно мав при собі чотири носовички, і перекладав їх з лівої кишені до правої, коди вони просякали потом.

Ми обережно наближались до акації з жовтим цвітом, як ото мисливець наближається до перепелиного виводка, перед яким собака зробив стійку, але носорога там уже не було. Обходили все узлісся, там видніло повно слідів і свіжого посліду, та носорога не було. Сонце сідало, почало сутеніти, а ми ходили вздовж і вшир лісистим схилом, сподіваючись знайти носорога на якійсь галявині. Коли геть споночіло, щоб стріляти, Друпі раптом зупинився й припав до землі. Пригнувшись, він показував рукою вперед. Підповзши до нього, ми побачили двох носорогів, великого й маленького, що стояли по груди в кущах навпроти, по той бік неглибокого видолинка.

— Самиця з малям, — пошепки мовив Старий. — Стріляти не можна. Дайте я хоч роздивлюся на її ріг. — І з цими словами він узяв у М’Коли бінокль.

— Вона бачить нас? — спитала Мама.

— Ні.

— Далеко від нас?

— Ярдів за п'ятсот.

— Боже, ну й велика! — прошепотів я.

— Так. Велика самиця, — погодився Старий. — Цікаво, а де ж самець? — Старого охопило радісне збудження. — Тільки надто темно, стріляти можна хіба що зовсім зблизька.

Повернувшись до нас задом, носороги спокійно паслися. Здається, ці тварини ніколи не ходять повільно. Вони або біжать, або непорушно стоять на місці.

— Чого це вони такі червоні? — спитала Мама.

— Бо викачались у глині,— пояснив Старий. — Нам треба квапитися, поки ще не зовсім смеркло.

Сонце вже зайшло, коли ми вийшли з лісу й побачили внизу під схилом пагорб, звідки в бінокль спостерігали за носорогами. Треба було зійти вниз, перетнути долину й вертати додому шляхом, яким і прийшли, однак з дурного розуму ми вирішили пройти узліссям по схилу. І ось так поночі, тримаючись цього прямого маршруту, ми рушили через глибокі підступні виярки, що здаля видавалися гайками, ковзались, чіплялися за ліани, спотикалися, лізли вгору і знову сповзали дедалі нижче, потім з неймовірним зусиллям знов видиралися по схилу, а ліс повнився нічними звуками, чувся хрипкий рик леопарда, що полював на бабуїнів, я боявся змій і в пітьмі з острахом торкався кожного підозрілого корінця чи гілочки.

Навкарачки ми перетнули дві глибокі ущелини, а тоді при місяці перебралися через довгу й страшенно круту відногу гори; ми рухалися вервечкою, здиралися обережно й повільно, крок за кроком чіпляючись за виступи й підтягуючись на високому стрімкому схилі, страшенно потомлені, насилу тягнучи важкі рушниці — і так аж до гребеня, де полегшено зітхнули. Перед нами розкинулась залита місячним сяйвом рівнина; потім ми знову йшли вниз, угору й прямо через невисокі пагорби; ми падали від утоми, але попереду вже блимали вогні, й нарешті ми вступили до табору.

І ось я сиджу біля вогню, кулюся від вечірньої прохолоди зі склянкою віскі з содовою і чекаю, коли брезентова ванна на чверть наповниться гарячою водою.

— Купасі, бвана.

— Чорт забирай, більше я вже не зможу полювати на гірських баранів, — озиваюсь я.

— А я і досі не могла, — відказує Мама. — Це все ви мене силували.

— А ти дряпаєшся по горах краще за будь-кого з нас.

— Як ви гадаєте, Старий, ми зможемо ще коли-небудь полювати на гірських баранів?

— Не знаю, — відповів Старий. — То вже, мабуть, як вийде.

— їзда на оцих клятих машинах просто нестерпна.

— Якби робити такий перехід щовечора, то й незчулися б, як днів за три пройшли б весь шлях.

— Атож. Але я все одно боятимуся змій, хоч ми ходитимемо отак щовечора цілісінький рік.

— Згодом твій страх мине.

— Ніколи, — відповів я. — Я їх боюся нестямно. Пам'ятаєте, коли я, не помітивши вас за деревом, торкнувся вашої руки?

— Ще б пак, — відповів Старий. — Тоді ви відскочили ярдів на два. То ви справді т&к боїтеся змій чи тільки вдаєте?

— Страшенно боюся. Відколи пам'ятаю себе.

— Та що це з вами сьогодні, хлопці? — спитала Мама. — Поговоріть краще про війну.

— Ми вкрай потомилися. А ви воювали, Старий?

— Куди мені воювати, — відповів Старий. — Де ж той лобуряка з віскі.— І блазнювато загукав тоненьким фальцетом: — Кей-ті! Агов, Кей-ті!

— Купасі,— тихо, але наполегливо повторив Моло.

— Я дуже стомився.

— Мемсаїб купасі,— з надією мовив Моло.

— Зараз іду, — сказала Мама. — А ви швидше допивайте своє віскі. Я зголодніла.

— Купасі,— суворо мовив Кейті до Старого.

— Сам купасі,— огризнувся Старий. — Одчепись.

Кейті відвернувся, і на його осяяному вогнищем обличчі майнула посмішка.

— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Старий. — То вип'ємо по одненькій? — спитав він мене.

— Можна й ще по одненькій, — відповів я, — а тоді вже будемо купасі.

— Купасі бвана М'Кумба, — сказав Моло.

Мама підійшла до вогню в своєму голубому халаті й високих протимоскітних чоботях.

— То йдіть уже, — сказала вона. — А коли скупаєтесь, вип'єте ще. Тут гарна тепла й мулиста вода.

— От причепились, — зауважив Старий.

— Пам'ятаєш, як ми