Читати книгу - "Чорне Сонце"

– А за це ми ще побалакаємо, – кивнув на газову плитку.

Захарко лишався сам і думав, що Гринь уже ніколи нікуди не стрибне зі своїм «парашутом», за плечима в нього звичайнісінький горб, який гне чоловіка до землі, не дає випростать крила. Гринь дженджурився, поки не наставала вирішальна мить, а коли треба було зробити відчайдушний стрибок – заплющував очі й тримався за Килинину спідницю. І навіть те, що Бублик (може, єдиний) захоплювався його подвигами, уже не тішило Захарка, цього йому було мало. Хотілося, щоб хтось серйозніший дізнався про його таємницю, а ще краще хтось із отих, що ніколи не вірили в його божу іскру, насміхалися, хай би тепер отетеріли.

Хто?

Добре було б, якби Гандзя Пшичка побачила, надулася і луснула, проте Гандзі Захарко не скаже, бо та, хоч і ноги тепер не ті, побіжить одразу в контору до телефону. Це вже потім вона довідається, коли перед Захарком зніматимуть у пошані шапки.

Може, Петро Шкандиба? Петро більше підходить, бо хоч і сприсне круте слово з його язика, але то краще, ніж шепотітись поза очі. Чоловік він прямий, живе з горобцем у жмені, зате не лукавий. І синок його Вовка, щира душа, до діда Захарка горнеться. Прибіжить, щебетун такий капловухенький – у батька вдався, однак вуха ті в нього до світу цікаві, не до пліток-побрехеньок, до неба очима тягнеться: діду, розкажіть те, розкажіть се, про летючий корабель розкажіть. Захаркові те – залюбки.

– А це було так насправді чи видумане?

– Було. На світі все буває.

Якось у березні йшов Захарко до лісу (він любив поблукати лісом), а хлопченя за ним:

– Діду, куди ви?

– Піду шукати літака. У Губському лісі літак упав.

– І льотчики?

– Льотчики на парашутах вистрибнули. А літак сів.

– Візьміть і мене.

– Ходімо.

Вийшли за село – гарно так! Весна була рання, де-не-де латочка снігу біліє в полі, блищить під сонцем. А вітерець – п’єш не нап’єшся. Прийшли до лісу, там снігу трохи більше, але земля вже дихає. І дерева дихають, гілочки випростовують.

– Де ж той літак, діду?

– Походи, походи.

Захарко поволеньки дибає, захмелів од весни, а малий то туди, то сюди, як вихор. Прибіжить, спитає щось і знов помиготів за дерева. Коли це:

– Агов, діду! Знайшо-ов!

Захарко до нього, дивиться: стоїть хлопченя навколішки, мокре торішнє листя розгрібає – білі дзьобики пролісків там проклюнулися.

– Оце так знахідка.

– Можна, я вирву, діду?

– Можна, тіки так, щоб цибулинка в землі зосталася. То корінчик.

– А їм не болить?

– Поставиш у водичку, то й не болітиме.

Коли вертались додому, Вовка раптом сказав:

– Діду, це ж добре, що літак не впав?

– Добре.

Наступного дня Петро Шкандиба спитав через тин:

– Де це ви, дядьку, малого водили, що прийшов з мокрими коліньми?

– Ліс показував.

– Я так і догадався. Аж самому закортіло, не згадаю, коли там і був. Усе нам ніколи. Живемо, як кроти.

У цьому Шкандибі, як сказав би Гринь, щось є. Може, йому довіритись?

8

Ще довго б, мабуть, точили Захарка сумніви, якби не трапилася така нагода. Петро Шкандиба взяв у колгоспі пару коней та однолемішного плуга – вирішив город восени виорати і, прикотивши підводою на своє подвір’я, угледів за тином Захарка.

– Може, дядьку, на пару станемо? Спершу мені зоремо, тоді вам. Чи вам першому, а тоді мені. Все одно.

Захарко підійшов ближче, глянув на Петра, на його вуха і подумав, що якби подув сильний вітер, віз покотився б і без коней. Одначе йому сподобалася щира увага сусіда, і хоч орати не збирався, несподівано для себе сказав:

– А чо’, зоремо.

– 3 кого почнем?

– Хоч би й з тебе.

У Шкандиби Захарко йшов за погонича, Петро взяв чепіги, а коли передихнули й перейшли на дідів город, трохи не полаялись.

– Тут, Петре, я за плугом піду.

– Не командуйте, робіть своє діло.

– Нє, буде так, як я сказав.

– Коло чепіг у сто разів важче. Я ось молодий, та й то поперек пече, не розігнуся. Одійдіть.

– Нє, – затявся Захарко і так твердо взявся за плуга, що Петро, знизавши плечима, відійшов до коней. Звідки йому було знати, що старий взагалі плюнув би на цю оранку, здалася вона йому, та не знав, як Шкандиби здихатися. Він лиш тепер подумав, що це ж, не доведи Господи, плугом можна зачепити газопровід, і тоді матимеш таку мороку, що пальці кусатимеш. Де він узявся, цей Шкандиба, на його бідну голову. Захарко вирішив сам узятися за чепіги, щоб у тому місці, де проходив рів (як придивитися добре, то видно, де рили), міленько пускати леміш, може, пронесе. Петро ж як упреться, ще, чого доброго, виверне й труби, такий здоровило. Добре, що хоч геерпе закопано за межею городу, навіть Захарко тепер не вгадає, де воно.

Отож він став за плугом, Шкандиба по-своєму зрозумів те завзяття, проте коней дуже не підганяв, щоб старий не зашпортався в борозні.

На свіжу смужку ріллі зліталося гайвороння, вихоплювало одне поперед одного черв’ячків, і Захарко, чоловік не забобонний, все одно скоса поглядав на згорблених чорних птахів і, коли зупинялися перепочити, хапав грудки, жбурляв у них, приказуючи: «А подохли б ви!» Однак ворони не втікали, лиш ліниво підстрибували на місці, коли поруч падала грудка, сито ворушили крильми і приглядалися, чи не визирає з тієї грудки рожевий черв’ячок. До дідових прокльонів їм було байдуже, за свій довгий вік ворони переконалися, що від тих погроз ще жодна із них не здохла.

Шкандиба помітив, що старий притомився, в одному місці борозни були геть нікудишні, леміш пішов так мілко, що тільки поскородив землю, і Петро знов запропонував помінятися місцями. Захарко крутнув тоненькою шиєю, сказав, що така зарядка йому «на здоровля», а що трохи підпсував борозну, так то не біда – на ворон задивився. Він не випустив чепіг, поки не впорали город, і хоч сорочка на спині змокріла (між лопатками гуляв приємний холод), справді відчув, що робота пішла «на здоровля», видно, розігнав по жилах застояну кров. Стояв простоволосий, ледь усміхнений і дивився далеко в поле, наче бачив там, за сивим маревом, щось таке, чого Шкандибі не побачити ніколи. Проте Захарко теж нічого там не помітив, просто вбирав очима широку далину і вдихав чистий дух розворушеної