Читати книгу - "Остання любов президента"

— Дев’ять! — виправляє він мене. — А й справді! Нехай сама купує мені костюм і все необхідне, тоді я піду в РАГС!

Усе ніби незле, але обтяжує мене лише тягар з двох сумок із порожніми пляшками, які цього вечора мені доводиться тягти аж на інший берег Дніпра. Старий затявся на своєму, щоб я виконав обіцяне. Ніякі протести й посилання на те, що сьогодні пункти прийому склотари не працюють, мене не порятували.

Поруч, без різного там вантажу, чимчикує мостом батюшка.

— Чудовий звук, — киває він головою, прислуховуючись до дзеленчання пляшок у сумках.

86

Київ. Серпень 2004 року.

— Будь ласка, Сергію Павловичу, ось вам моя нова візитівка. — Догмазов недбало кладе прямокутничок на робочий стіл. — Новий офіс, нова домашня адреса. Усе в країні змінюється на краще...

— Кави? Чаю? — запитую я самовпевненого відвідувача.

— Чаю.

— Нілочко, дві склянки чаю! — звертаюсь я по телефону до секретарки.

— Давненько я вже тут не був у вас. — Догмазов обдивляється кабінет. — Я бачу, що у вас усе по-старому, нічого не змінилося.

Я знизую плечима:

— Мене тут усе влаштовує.

— А хтось із класиків марксизму-ленінізму сказав: «Не можна зупинятись на досягнутому!» А ви, Сергію Павловичу, зупинилися! Варто було б задуматися про майбутнє.

Я дивлюся на його видовжене обличчя, яке чимось нагадує конячу морду. Дивлюся йому у вічі. Намагаюся зрозуміти хід його думки, але це мені чомусь не вдається. Пригадую, як раніше він водив мене, немов наречену перед весіллям, різними кабінетами. Поводив, подивились на мене — і все. Тиша. Вже цілий рік минув відтоді, а я щойно замислився, чого йому тоді було від мене треба, і куди він збирався мене просувати.

— Ви щось хочете мені запропонувати, Сергію Дмитровичу? — кажу я відверто.

— Гаразд, не буду водити вас по колу. За кілька днів з’явиться вакансія в адміністрації президента. Чесно кажучи, я очікував для вас іншої вакансії, але гадаю, що потрібно хапатися й за цю.

— І ким я буду працювати?

— Замісником начальника відділу внутрішньої політики.

— Ви гадаєте, що ця посада вища за мою теперішню? — дивуюся я. На моєму обличчі з’являється іронічна посмішка.

— Для того, щоб далі стрибнути, необхідно відійти на крок назад для розгону, — повчально, мов старенький шкільний вчитель, говорить Догмазов. — Зараз ваше досьє дуже чудове, але воно може застаріти або у ньому можуть з’явитися якісь неприємні виправлення, і тоді ваша сьогоднішня посада залишиться в минулому.

Нілочка увійшла з підносом тієї миті, коли відвідувач промовив ці слова. Я помітив, як у її зелених оченятах промайнув вогник занепокоєння. Вона недобре поглянула у потилицю Догмазова.

— Мені потрібно все обдумати, — видихнув я, розуміючи, що різко реагувати на цей м’який шантаж не варто.

На шантаж взагалі не можна різко реагувати. Шантаж дуже давно став знаряддям для досягнення цілком позитивних цілей. Нічого не вдієш!

Догмазов робить кілька ковтків чаю, підводиться.

— Сергію Павловичу, ви мені обов’язково зателефонуйте наприкінці тижня! Я розумію, що ви зараз зайняті сімейними планами, але це термінова справа.

Коли відвідувач пішов, до кабінету зазирнула Нілочка.

— Може, вам краще зробити кави?

— Зроби! — не заперечую я.

Вона забирає склянки з недопитим чаєм. Я підходжу до вікна, дивлюся на сірий колір сталінської будівлі, що навпроти. Над будинком — яскраво-синє небо. І мій погляд ніби тросом тягне угору. Якомога далі від сірості цього будинку. Я починаю тремтіти. Внизу на вулиці перед міністерством симетрично стоять чорні «мерседеси». Мов якась викладена машинами траурна квітка. Лише посередині не вистачає головної пелюстки, вірніше, тичинки-маточки — машини міністра.

— Кава! — дзвенить за спиною голосочок Нілочки.

Чорна «шестисота маточка» заїжджає у залишений для неї простір, і мій шеф у супроводі білявого молодого помічника, обоє в темних костюмах, заходять у будівлю.

«Мені дійсно тут набридло, — думаю я, знову вдивляючись у нудні контури сірого будинку навпроти. — Я прагну змін, але вони й так будуть у жовтні, коли наша двійня з’явиться на світ Божий. Дуже багато змін — шкідливо!»

87

Київ. Грудень 2015 року.

Майя Володимирівна здивована. Вона не розуміє, як це можна звичайну смажену картоплю запивати «Бордо Гран Кру». А я постійно усміхаюся. Мовчки жую картоплю і п’ю вино.

— Може, сьогодні якийсь особливий день? — Майя замислюється. — Що у нас у жовтні?

— Облиш, — перериваю я її здогади зовсім по-свояцьки. — Ця картопля має відношення до Ватикану.

З її обличчя зрозуміло, що моя підказка напустила у її голову ще більшого туману. Я відсовую тарілку вбік та не поспішаючи розповідаю про диво, зареєстроване Ватиканом, і про стурбованість Москви.

— Але диво одначе сталося? — запитує вона.

— Так, сусіди цієї старої і навіть мешканці сусідніх сіл підтвердили: було небесне сяйво, якийсь незвичний шум. Один сільський вчитель історії навіть сфотографував. Він впевнений, що це були прибульці. Але на негативі нічого не видно.

— Може, це дійсно провокація Ватикану? — досить серйозно припускає Майя. — Самі когось прислали, а потім з цього роздмухали диво. На Західній Україні безліч військових частин, а там за п’ятдесят доларів будь-хто може покататися на вертольоті...

Моя рука потяглася за келихом, але раптом здригнулась. Я вдивляюсь у свою долоню. Пригадую, як щеміла вона, натерта руків’ям лопати, коли я позбувався стресу агресивною трудотерапією. Щось дуже на це схоже... Хоча я не саджав ніякої картоплі...

— Ти хвилюєшся? — помічає Майя Володимирівна. — Не варто. Церкви різні необхідні, церкви різні всім потрібні. — На її чудовому личку з’являється лагідна посмішка.

Вона має рацію. Я якось дуже швидко звик до того, що вона завжди має рацію. Ні, не завжди, а лише два-три місяці тому, коли моє ставлення до неї покращилося.

Сьогодні вона вбрана у темно-синю спідницю і пишний светр у велику клітинку. Вірніше, у зелені та темно-сині клітинки. Можна покласти її і грати на ній у особливі шашки.

— У тебе не опалюють? — запитую я.

— Опалюють, але з вікна дме.

— Невже важко заклеїти вікно?

— Не хочу. Ти знаєш, коли вночі цей холодний протяг торкається мене, я отримую якусь дивну насолоду. Немов до мене торкається коханий з того світу...

Я саме пив вино. Чудове, породисте бордо. Я мало не похлинувся.

— Тобі потрібен психолог, — прошепотів