Читати книгу - "Схід"

події. Бачу, як вони сидять у кухні над купкою банкнот, яку батько щойно приніс, і притишено розмовляють. Чую за дверима їхню сумну нараду. Обоє втекли від сільської бідності, щоб скуштувати міського достатку, який виявився тільки лагіднішою формою убогості. Розкладають на купки за номіналами. Певно, це ще епоха перед тисячами злотих, тож батькова платня здавалася навіть великою. Перекладають з купки на купку і сумно говорять тихими голосами, немов соромлячись. Через якийсь час я випадково знайшов місце, де вони ховали гроші. У шафі серед холодних, накрохмалених простирадел, сполосканих у воді із синькою, щоб набрали прохолодного і чистого відтінку. Як сніг, коли починає сутеніти. І між ними лежали зображення чорних шахт і розжарених гут. Вони зовсім не набрали постільного холоду. На дотик були теплими і м’якими. Я подумав, що вони забруднюють білизну, але не насмілився перевірити і порушити порядок у шафі, тож забрав долоню.

Але навіть з цією тоненькою пачкою між простирадлами вони мусили відчувати якесь задоволення. Жили в місті. На його краю, та все ж. Не чули задухи стайні. Не горбатилися вздовж рядів картоплі. Мама користувалася парфумами. Мали програвач і платівки з Поломським і Куніцькою. Але картопля росла в городі поряд з айстрами, і також пам’ятаю свиню чи кабана в саду поза домом. З ним була морока, бо час до часу він розбивав огорожу і виривався на свободу, ніби передчуваючи власну долю. Село йшло за ними. Вони забрали його із собою. Ми були селянами з кабаном, містянами з програвачем і пролетаріатом, що о шостій ранку стоїть біля верстата. І водночас ніким не були по-справжньому. Як усі вигнані зі своєї долі, зі своїх місць, зі свого життя. Куплені меблі ми перевозили потягом, бо так дешевше. Цілими. Тоді не продавали розібраних на частини. Тягнули цілий комод. Він виглядав як проста скринька, обклеєна коричневим папером. Прямокутний. Крамниця була біля цвинтаря. Темна, мов пивниця. Ми брали і несли на станцію. Люди дивилися заздрісно. Я соромився. Боляче било по ногах. Потім ще чотири станції — і знову нести. Комод, другий комод, шафка, етажерка, ще там щось, усе з волокнистої плити, обклеєної смугастим папером, який, мабуть, мав імітувати палісандр. Я весь час соромився того, що ми це носимо, як вантажники, що взагалі цього потребуємо, цієї волокнистої плити. До потяга, чотири зупинки і до дому. Вони втекли із села, бо країні і світові був потрібний пролетаріат, а прагнули жити як містяни. Двигати меблі на спині задля економії. Революція не могла вдатися. Навіть у Китаї вона прогоріла, а що вже тут. Не було шансів перехитрити долю. Їх завжди мало супроводжувати відчуття, що вони не на своєму місці. Що носитимуть ці меблі з пресованого трачиння, але ніколи не умеблюються. Перекладатимуть червоні малюнки заводу з купки на купку, але не зведуть кінці з кінцями. Назавжди залишаться вигнанцями.

Коли повертаюся пізно, радіо в її кімнаті грає і грає. Коли приїжджаю після довгої відсутності, вона мені розповідає, що казали в телевізорі. Світ став нецікавим. Може, просто їй набрид. Може, мала його понад міру. Останнім часом його не зрозуміти. Недавно в лікарні її оглядав чорношкірий лікар. Вона повернулася розхвильованою. Тому воліє своє радіо і свій телевізор. Події і люди весь час із нею, але вони не покидають пластмасових скриньок. Вона мені про них розповідає. Що цей сказав те, а ця оте. Вона трохи злиться, що я не хочу про таке розмовляти. Мовляв, легковажу її життям. Вона має рацію. Я сам купив їй цей телевізор. У старому цілком вицвіли кольори. Зупинився у Вроцлавку і купив. Щоб вона мала щось на кшталт морфію від страху, який не дає спати.

Будівлі заводу нарешті закінчуються. S3 їде прямо. Колись приміський повертав праворуч. Відгалуження колії пролягало точно так само, як тепер, але ним їздили тільки далекобіжні. Рейки розходилися у березовому гайку, зі всіх боків оточеному високими насипами. В ті часи руїни холерного цвинтаря були зарослі і непомітні. Тепер його хтось впорядкував. Ми піднімалися на колійові насипи і сходили в осередок цього дивного, тихого місця посеред гомону і руху міста. Це трохи нагадувало дно якогось старого кратера згаслого вулкана. Навесні поміж молодими, зелено-золотими березами. Ми принесли цілий ящик плодового вина. Було нас десь близько десяти. Одна третя класу професійного училища при автомобільному заводі. Ми вигрівалися на сонці і не мали поняття, що поряд під землею лежать скелети холерників столітньої давнини. Дерева були очевидно нижчими, ніж тепер. А може, їх взагалі не було? Може, виросли пізніше? Я їду до аеропорту, і в уяві постають хлоп’ячі силуети. Пляшки мають жовті етикетки з деревом пізнання і голими Адамом та Євою. Вино називається «Райське». Тіла прабатьків смагляві. Наче вони були у відпустці. Змій обплітає стовбур. Зараз це станеться, і ми вже ніколи не повернемо невинності. Ми купили тоді цілий ящик. Декому вдалося підвестися, інші заснули і прокинулися аж від вечірнього холоду. Люди з потягів розглядали сплячі тіла. З розпростертими руками, навзнак або згорнені у клубочок, на боці, наче в материнському лоні. Я їду і бачу їх, якби це було нині. Але не можу зійти, бо через дві або три години маю літак кудись далеко, на Схід, через Москву або Стамбул.

Коли заводські цехи зникають, стає видно другий бік ріки, середмістя. На тлі синяви постають усі ці хмародери. Але якщо дивитися з вагона, вони виростають безпосередньо над комірками, будками і альтанками, що тягнуться вздовж колії. Вони походять з попередньої епохи і ще збереглися. Фанера, бляха, рештки, низесенькі, на оточених парканчиками ділянках завбільшки як три пісочниці. За кілька кроків від рейок, вони десятиліттями вбирали дим з паровозів і викиди з дизелів. Усе мусило трястися, коли проїжджали ешелони. Дрижали стіни, підлоги і меблі, принесені з помешкань. Бриніли горнятка і тарелі з розкомплектованих сервізів. У цих мініатюрках осель — три на три кроки, тільки б вирватися з панельної багатоповерхівки, з бетонної шухляди. Лялькові будиночки з того, що кому перепало. Перелатані і попідпирані, на піску, у низькій тіні деревця, із жменькою зелені. Спокійна руйнація навпроти тих будівель у стилі Лібескінда, навпроти того печального Вавилона. Без жодних перехідних станів. Героїзм виживання і відразу — пиха розбагатілих бідолах. Схоже було в Забайкальську. На російському боці стояв бетон, з якого вилазила арматура, і дерев’яні хатинки з різьбленими обрамленнями вікон, а на китайському — золотисті хмародери, увінчані дахами пагод. Ці два світи відділяла