read-books.club » Сучасна проза » Пора грибної печалі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пора грибної печалі"

165
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пора грибної печалі" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 96
Перейти на сторінку:
спитав:

— Кажеш, привіти прислав твій Іван Петрович?

— Від щирого серця, — приклав руку до грудей Граб.

— Тоді ти йому передай теж саме від мене, — криво усміхнувся Лантух. — А тепер можеш їхати.

— Куди?

— Додому!

— А як з цементом? — щиро здивувався Граб.

— Я звідки знаю? — відповів з не меншим подивом Цюбей. — Ти осліп? Не бачиш, що тут написано? — показав на табличку біля прохідної.

— «Заготзерно», — прочитав повільно Граб.

— А ти за чим приїхав?

— За цементом.

— Ну, і шукай контору «Заготцемент». А Іванові Петровичу передай великий привіт і скажи, що я так наївся його малини і баранини — ще й досі відригується.

Петро хотів порадитись, як же йому тепер бути? Проте Лантух не мав бажання вести розмову далі. Грюкнув перед носом Граба дверима прохідної і, наче вгодований гусак, подибав доїдати полуденок.

Повернувшись у Березілля, Граб прийшов до Зеленяка і розповів про невдалу поїздку. Іван Петрович спокійно вислухав Петра і перепитав:

— Кажете, Цюбей передавав привіт і сказав, що від малини і баранини йому гірко стало?

— Напевне, зіпсованої наївся, — щиро висловив своє припущення Граб. — А потім і справді, Іване Петровичу, звідкіля у «Заготзерні» цемент? Нам треба деінде шукати…

— Правильно, — підтримав одразу Іван Петрович. — На базі дурнів й ідіотів… Таких, як ви, Грабе!

І всередині Зеленяка, Грабові здалося, щось забулькотіло, як окріп у казані, і виплеснулось на бідного Петра.

— Кий біг заставляв вас їхати сьогодні?! Ви що? Вам у вухах миші кубла звили? — бризкав слиною на переляканого Граба. — Оглухли?! Я ж говорив на ваш курячий розум — поїдете завтра, а перед тим зайдете до мене!

— Хотів якнайкраще, швидше…

— Мене з’їсти, аби усім руки розв’язати! — додав люто Зеленяк. — Як же мені тепер людям у вічі дивитися? Що вони подумають?

— Іване Петровичу, заспокойтеся, — благав Граб. — Я ж на вас тіні не кинув, нічого злого не наговорював. Навпаки, хвалив вас… Бігаєте, трудитеся… Як білка в колесі, спокою не маєте…

Зеленяк довго не міг вгамуватися. Бігав від стіни до стіни кабінету, грюкав п’ястуками по столу, кленув ту годину, яка спровадила його у це село, а всіх березільчан поіменно називав шкідниками, людьми лукавими, нечесними, злими… Складалося враження, що кожен сельчанин лягає і встає з думкою, як би нашкодити голові колгоспу і при нагоді встромити ножаку в спину. Врешті-решт змирившись із тяжкою покарою долі, втомлено мовив:

— Аби скупити перед людьми нашу вину, підете зараз на ферму, скажете, аби зарізали дві молоденькі ярки… А вранці візьміть із ферми жінок, назбираєте пару відер свіжої малини. Все це заберете із собою — повезете в «Заготзерно» Цюбеєві. Вибачитеся. А я зараз йому листа напишу…

Звичайно, ніякої команди Граб нікому не давав, а впорав двох молоденьких овець сам. Одне не міг дотямити: в чому його вина перед тлустим Лантухом? За віщо має просити від нього вибачення? Граб же не сказав йому жодного кривого слова, навіть поглядом не образив. Тоді чому Петро має перед ним спокутуватись? А потім, по якому праву ріже колгоспних овець, збиратиме малину і везтиме дари Цюбеєві? Чим той таке заслужив від березільчан, які його у вічі не бачили?

Подібні думки гризли всю ніч, не давали заснути… Так і промучився до світанку на ліжку. А тільки зазоріло, збудив жінку, дочок і пішли з відрами по малину.

На ті часи вирощувати в колгоспах цю нині престижну культуру майже нікому не спадало на гадку. Іди собі в ліс, у хащі і збирай на пару із ведмедями дрібні ягоди запашні. А в колгоспі часу не стачило за бульбою — одвічним хлібом верховинським — впору доглянути, сіно у погожу годину зібрати і звести до зимівель. Зеленяк перший у районі — теж не без мудрої ради пшеничнокосої агрономки — добув звідкілясь саджанці садової малини і подарував їм найсмачніші царини у видолинку за селом. Ця потреба виникла не із палкого бажання підкріпити колгоспну економіку, а із спокуси чисто меркантильної. Скажімо, голова колгоспу із долинянського району у будь-яку пору міг задобрити сердитих перевіряючих чи піднести презент постачальникам — рання і пізня черешня, абрикоси, персики, перші помідори, огірки, а відтак — виноград, мед… Подібні дари у чималій кількості одразу угамовували «праведний» гнів ревізорів, начальників різних рангів, служили візитною карткою і перепусткою на недосяжні бази, у високі інстанції… А яким дефіцитом міг прислужитися голова гірського колгоспу? Бараниною? Вона йшла здебільшого на любителя. Молоком? Маслом? Його і в магазинах доволі. Картоплею, яблуками? Хіба за тих умов, коли на рівнинах неврожай. А це вельми рідко траплялось. Здебільшого самі гори терпіли від недороду. А ось малина — продукт ніжний, спокусливий для кожного. І ця культура одразу вивела Зеленяка у люди помітні, потрібні…

Граб із сім’єю встиг на малинник ще до схід сонця. Обгороджений високим колючим плотом, він здалеку манив до себе густими, ніжними, аж дотиково відчутними запахами. Біля воріт, із рушницею на колінах, сидів на колоді дід Піняшко.

— Доброго ранку, Іване! — привітався голосно Граб.

— Аби лиш і день був таким добрим, — відповів Піняшко і піднявся назустріч.

— Ми за малиною, — мовив діловито Граб. — Голова послав.

— Цидулка є? — запитав суворо Піняшко.

— Тутка вона, — простягнув Граб папірець.

Дід з недовірою прийняв записку, для чогось понюхав її, потім просвітив навпроти рожевого сходу і тільки затим розгорнув. Вивчав довго, прискіпливо, раз у раз облизуючи язиком губи, відтак категорично сказав:

— Недійсна!

— Чому? — здивовано запитав Граб.

— Без печатки недійсна, — відповів Піняшко.

— Але ж записка із почерком голови, там і його підпис.

— Без печатки не признаю! — стояв твердо Піняшко. — Сам голова мені наказав.

Дід мав свою правду. Річ у тім, що Піняшко був вірний сторож, але неграмотний. І до недавнього часу, коли хтось приходив із посланням від Зеленяка, старий навіть не дивився на цидулки, старанно ховав їх у кишеню для звітності і вільно пропускав прибульців на малинник. А торік хтось із міських грибників довідався про Піняшкову темноту, про те, що старий беззастережно відкриває ворота у ягідник по будь-якій записці. І дотепник спробував щастя. Тицьнув дідові якусь цидулку, а Піняшко одразу звільнив ворота, ще й допоміг назбирати повну корзину добірних ягід. Наступного дня на малинник прибуло вже п’ять посланців від голови. І всі по закону, із папірцями від Івана Петровича. Дід і тим поміг наповнити відра і корзини. Назавтра історія повторилася, щоправда, уже з більшою кількістю любителів малини. А під кінець тижня завітав сюди з гостями уже і сам голова. Веселий, збуджений завів шановних у ягідник і

1 ... 51 52 53 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"