Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Я не тужив ні за тим біблійним рициновим кущем, ні за Ніневією, хай навіть те місто називалося Данциг. Свого барабана, аж ніяк не біблійного, я сховав під светрика, я мав досить клопоту і з самим собою й, ні на що не наштовхнувшись, не зачепившись за жоден цвях, вибрався з нутрощів трибуни, призначеної для всіляких мітингів та маніфестацій і тільки випадково такої завбільшки, як той кит, що ковтав пророків.

І нікому не було діла до невеличкого хлопчика, що, насвистуючи й неквапом, мов трирічний, простував краєм Травневого лугу в бік спортивної зали. За тенісними кортами вистрибували мої хлопці — ті, що доти стояли біля самісінької трибуни, тримаючи поперед себе ландскнехтські барабани, пласкі барабани, поперечні флейти й фанфари. «Штрафні навчання», — подумав я і трішки поспівчував тим хлопцям, що вистрибували під свисток ґебітсфюрера. Збоку від того місця, де частенько був його оперативний штаб, походжав туди-сюди Льобзак зі своїм самотнім горбом. В обох кінцях свого цілеспрямованого маршруту він, крутнувшись на підборах, знищував усю траву разом із стокротками.

Коли Оскар повернувся додому, на столі вже стояв обід: м'ясний рулет з вареною картоплею і червоною капустою, а на десерт — шоколадний пудинг із ванільною підливою. Мацерат сидів за столом, мов сич надутий. Оскарова матуся витала думками десь далеко-далеко. Зате після обіду вибухнув сімейний скандал — ішлося про ревнощі й Польську пошту. Надвечір гроза зі зливою й чудовим барабанним дробом, що його вибивав град, влаштувала тривалу виставу й освіжила повітря. Натомлена Оскарова бляшанка нарешті дістала змогу спокійно відпочивати й наслухати.

Вітрини

Досить довгенько, а якщо казати точніше, то аж до листопада тридцять восьмого року я, сидячи з барабаном під усілякими трибунами, більш чи менш успішно зривав мітинги та маніфестації, примушував заїкатись ораторів, а марші й хорали перетворював на вальси та фокстроти.

Тепер, коли я став пацієнтом приватного лікувально-опікунського інтернату, а все це вже відійшло в минуле й про нього згадують хоч усе ще й частенько, одначе як про щось уже жоване-пережоване, мені нарешті таки пощастило домогтися належної відстані між самим собою і отим моїм барабанінням під трибунами. Не може бути більшої помилки, ніж через якихось шість чи сім зірваних маніфестацій, три чи чотири колони, що збилися з ноги, підходячи до трибуни чи проходячи повз неї, побачити в мені борця Опору. Це слівце стало просто-таки модним. Уже розводяться про дух Опору, про вогнища Опору. Виявляється, Опір навіть можна зробити суто внутрішнім, і тоді це називатиметься «внутрішня еміграція». Уже не кажучи про тих по-біблійному твердих мужів чести, яким у війну протиповітряна оборона за недбало затемнені вікна у спальні припаяла грошовий штраф і які тепер називають себе борцями Опору, ба більше — мужами Опору.

Та зазирнімо під Оскарові трибуни ще раз. Чи ж то Оскар-таки задавав отим ритм на своєму барабані? Чи ж то він на пораду наставника Бебри брав ініціативу до своїх рук і примушував людей перед трибуною пускатися танцювати? Чи то він зруйнував план такого гострого на язик Льобзака, який пройшов крізь сито й решето? Чи то він у серпні тридцять п'ятого, в ту саму неділю, коли обід був лише з однієї страви, вперше, а згодом іще кілька разів зухвало зірвав коричнювату маніфестацію своїм хоч і біло-червоним, а проте аж ніяк не польським бляшаним барабаном?

Авжеж, доведеться вам визнати, все це зробив я. То невже ж я, пацієнт спеціального лікувально-опікунського інтернату, став через те бійцем Опору? На таке запитання я мушу дати негативну відповідь і прошу й вас, не пацієнтів спеціального лікувально-опікунського інтернату, вбачати в мені всього-навсього такого собі дивака, який з особистих, а на додачу ще й естетичних міркувань, а також узявши близько до серця настанови свого вчителя Бебри, відкинув кольори і крій уніформ, ритм і гучність музики, що звичайно лунала на трибунах, і на звичайнісінькій дитячій іграшці пробарабанив своєрідний протест.

У ту пору з людьми на трибунах і перед ними ще можна було впоратися за допомогою сякого-такого бляшаного барабана, і я, мушу сказати відверто, довів свій сценічний номер, як і розтинання голосом скла на відстані, до самої досконалости. Я барабанив не лише проти коричневих зборищ. Оскар сидів під трибунами і в червоних і в чорних, у скаутів і в молодих католиків в оливково-зелених сорочках, у свідків Єгови і в Кіфгойзерської спілки ветеранів, у вегетаріанців і в молодополяків із націонал-соціалістського руху. І хоч би що вони там співали, дуділи, прославляли в молитвах чи проголошували світові — мій барабан умів зробити це краще від них.

Отже, моя справа була руйнувати. А те, чого не міг здолати барабан, я вбивав голосом. Окрім того, що я робив серед білого дня супроти трибунної симетрії, я розпочав ще й свою нічну діяльність. Узимку тридцять шостого-тридцять сьомого я вдавав спокусника. Перші уроки щодо того, як спокушати ближніх своїх, я дістав від бабці Ани Коляйчек, що тієї суворої зими відкрила на щотижневому базарі в Ланґфурі свій рундучок; іншими словами, в чотирьох своїх спідницях вона сиділа за базарним прилавком і жалісливим голосом пропонувала до свята: «Яєчка свіженькі! Масельце жовтеньке! Гусоньки — не жирненькі й не худенькі!» Базарний день був у вівторок. Бабця приїздила з Фірека вузькоколійкою, перед самим Ланґфуром скидала повстяні пантофлі, які взувала в дорогу, міняла їх на розтоптані калоші, чіпляла на руки обидва кошики й тюпала на Бангофштрасе до свого рундучка, де висіла табличка: «Ана Коляйчек, Бісау». Які ж дешеві були тоді яйця! Півтора десятка можна було купити за Гульден, а кашубське масло коштувало дешевше, ніж маргарин. Бабця сиділа між двома торговками рибою, що навперебій викрикували: «Камбала-камбалочка!» та «Кому тріски?» Масло на морозі ставало наче кам'яне, яйця лежали свіжісвіжесенькі, луска на рибі ставала тонюсінька, мов леза до самобрийки, а один чоловік — його звали Швердтфеґер — придумав собі роботу й заробіток: він нагрівав на вогнищі з деревного вугілля цеглини й, загорнувши їх у старі газети, розносив напрокат базарним торговкам.

Бабця замовляла Швердтфеґерові, щоб він рівно через кожну годину клав під чотири її спідниці гарячу цеглину. Швердтфегер робив це такою залізною лопаткою. Він підсовував під трохи задерті спідниці пакунок, який аж курився, вивантажував його, потім завантажував попередню, майже холодну цеглину й витягував лопатку з-під бабиних спідниць.

Як же я заздрив отим загорненим у старі газети цеглинам, що вбирали в себе й віддавали тепло! Я ще й тепер мрію полежати нагрітою цеглиною під