Читати книгу - "Чорна дошка"

Юстинові вмить робиться млосно. Йому ніби хто заліз у животик та намотує, як мотузок на корбу, кишечки. Усі діти, як по команді, а разом із ними і Юстин простягають рученята до побілілої від жару заслінки, яка відділяє їх від волі і ячать:

— Хлібчика! Мамо, дай хлібчика!

Дитячі долоньки стискаються та розтискаються «дай-дай», їхні голоси звучать усе голосніше й голосніше. І вже набатом б’ють у залізний пічний кружок. А він аж тремтить, здригається й гуде. А за мить заслінку вириває сильним звуковим потоком. У світлому й прохолодному отворі з’являється страшне обличчя старої злої жінки з гачкуватим носом та поодинокими сивими волосинами на підборідді. Зовсім така, як ото на малюнку в Андрійковій книжці з казками. Жінка замість рогача встромляє в піч свою довгу жилаву лапу, хапає форму, у якій сидить Юстин, та цупить її до себе зі словами: «Ой, поїм зараз м’ясця».

Юстинко кричить, із силою відкриває очі й бачить біля себе Андрійка. Він здивовано вдивляється в братика. А той лежить у самому куточку ліжка мокрий, мов хлющ, та сучить ніжками.

— Що, Юстю? Що? — питає Андрійко.

— Ніцо, — каже малий, боячись згадувати те, що йому намарилося.

***

До Леся злітались відомості про інших односельчан, як злітається різна комашня на гасову лампу. То мати з поля принесе розповідь, то батько з колгоспу, то дітлахи сусідські забіжать, щоб попроситись у городі понишпорити, чи, бува, не завалялось якого корінця, — заодно й розкажуть що. А, бува, й просто вулиці хто із тих, що особливо ображені були більшовицькою владою, прошепоче щось Лесю на вухо. Він і не просив нікого йому доповідати про все, що в селі відбувається. А воно, бач, само до нього приходило. Чи то пан Бог так все облаштував, щоб жодна нагло забрана душа не відлетіла на небо без спомину.

Корів мало не в один день забрали не лише у Стецюків, а й у їхніх сусідів — Маладик та Солодовників. Не оминула ця гірка чаша і ще кількох хазяїв із тих, що зазвичай приходили на таємні посиденьки до Дмитра. «Це ж хтось, мабуть, вислідив, що збирались вони у Стецюка», — міркував Терновий і десь у душі радів, що із батьком ходили на таємні збори лиш одного разу. А інші чи не щодня. От, тепер і кара за те — позбулись корів. Хоча Терновим що? Худоби в них і так не було.

При згадці про чергових розкуркулених Лесь вивів у блокноті «Мал.» та «Сол.» і двічі підкреслив олівцем, аж так, що продер аркуш. Скривився і зойкнув, ніби біль почув, ніби й не блокнот подер, а свою шкіру.

Василь Маладика — чорноокий дядько, якому на Маковея виповнилось п’ятдесят шість літ. Батько чотирьох дітей. А ще дід двох онуків, які ще були приліплені до невістчиної цицьки. У його домі жили дві неповнолітні дочки та старший син, тридцятилітній Максим із дружиною Дариною, у дівоцтві Цюпою, та двома оцими малолітніми пискунами. Середущий хлопець Маладик подався до Калинівки, вступив до партії й відцурався батьків та інших родичів, які здобули собі при новій владі прізвисько «куркулі». Партійний Кость Маладика до села не потикався і з неблагонадійними родичами намагався стосунків не підтримувати. Ото тільки на свято октября, чи на день народження Лєніна, чи ще на яке совєцьке свято, присилав поштові картки. Сестри ті картки дбайливо берегли, перев’язавши стрічечкою. Тримали у сховку, щоб мати чи батько не кинули їх у вогонь. На цупкеньких поштових картках такої радості намальовано, такими кольорами розфарбовано — лиш дивуйся.

Дівчатка й дивувались. А заодно впевненість їх наповнювала. Думали, що так усі міщуки живуть: із золота їдять, на пухових перинах сплять. І єдина в тих дівчат мрія була — до брата середульшого поближче перебратись. Щоб отого життя із карток бодай лизнути чи нюхнути трішечки. А там якимсь боком і приліпитись, прижитись та й забути про усі ці корови та буряки як про страшний сон.

Дружина Костя — така совбариня! А платтів, а прикрас! І зветься на городський манер — Емілією. Старі Маладики чомусь називали її якось навіть зневажливо Мількою. Коли Кость приїздив її з родиною знайомити, ще до весілля, — дівчатка тоді зовсім малими були, Емілія подарувала їм книжечку куховарську про різні наїдки небачені. Книжечка була рясно пересіяна малюнками, і дівчатка дивились на ті малюнки і зітхали млосно — то одна, то друга. Дуже вже їм хотілось працювати, як і брат, у облспоживспілці та, як їхня старша братова, — у робкоопі. Про Костя в хаті Маладик вголос воліли не згадувати. Хоча іноді Василева дружина, тиха й худа, як гіляка, Голька переплутає синів. Хоче запитати:

— Де Максим? — а питає: — Де Кость?

— Кость скоро приїде, — кепкував Василь. — Під розписку штрафи забирати. Те, що ми йому не додали в облспоживспілку.

— Усе ж дитина, — тихо казала Голька, кахикаючи.

Жінку два роки гризли сухоти. І де вони, ті сухоти, взялись — самому бісу відомо. Дехто припускав, що то від покійного Грішка.

— Та хіба я з ним цілувалась, із тим Грішком, прости Господи? — питала бозна в кого Голька.

Вона не цілувалась, а болячка припасувалась. І дійсно від Грішка. Бо ж він колись був забрів до Маладик вимагати самогону. Поки Голька ходила в клуню, плюнув їй у склянку з молоком — у ту склянку, із якої жінка пила, перед тим як Грішка до неї принесло. На зло плюнув, хотів, аби захворіла. «Нє мнє аднаму мучіцца», — таку солідарність проявляв гаспидець.

Тішився, коли дізнався, що Голька кашляє. «План сработал», — казав задоволено. Але коли то було…

У листопадовий день, коли в обійсті Стецюків бушували макогонщики, хорові прокльони неслись і від дому Маладик, і від подвір’я Солодовників. Плач та стогін стояли над тим кутком села цілісінький день. Бо ж до трьох оцих куркульських родин приєдналось ще чотири родини так званих підкуркульників — тих, хто ніби й не багатим вважався, але ж на збори до Дмитра навідувався та ще й там, на тих таємних побаченнях, щось та й говорив — кляв колгоспних заправил та чужинських чорношкурих.

Найбільше чути було, як голосили Солодовники, що мешкали в низинці біля ставу. Чи то місце таке лунке, чи то хор зібрався потужний, але верещали так, аж здригались корови в колгоспному корівнику. Худобина