Читати книгу - "Веди свій плуг понад кістками мертвих"

жаль, багато ще залишається браконьєрів, які не рахуються із законами природи, жорстоко убивають тварин, не зважаючи на ловецькі закони. Ви закони поважаєте. Нині поняття мисливства, на щастя, змінилося. Нас більше не сприймають як людей, що хочуть перестріляти все, що рухається, а як тих, хто дбає про красу природи, порядок і гармонію. В останні роки наші любі мисливці збудували власний котедж, де часто зустрічаються, дискутують на теми культури, етики, дисципліни й безпеки на полюваннях, а також про інші проблеми, які їх цікавлять…

Я засміялася так голосно, що цього разу до мене повернулося півкостьолу. Я закашлялася. Якась дитина простягнула мені паперову хусточку. Водночас я відчула, що мені терпнуть ноги, наближається оте неприємне задерев’яніння, якого можна позбутися, коли поворушити ступнями, а потім м’язами литок, бо коли я цього не зроблю, мої ноги розшматує нелюдська сила. Мені здалося, що починається Напад, і я подумала, що це дуже добре. Авжеж, будь ласочка, у мене Напад.

Тепер мені стало зрозуміло, чому вишки, які дуже нагадують ті, що ставили в концтаборах, називають амвонами. На амвоні Людина здіймається над іншими Істотами й сама визначає їхнє право на життя чи смерть. Стає тираном та узурпатором. Ксьондз ораторствував натхненно, майже в екстазі:

— Володійте землею! Це до вас, до мисливців, звернувся із цими словами Господь, бо Він чинить людину своїм помічником, аби брала участь у створенні, і щоб це тривало до кінця. Слово «мисливець» співзвучне зі словом «мислити», це означає, що своє покликання дбати про дар божий, яким є природа, мисливці здійснюють свідомо, розумно й розсудливо. Бажаю вам, аби ваше товариство процвітало, служило іншим людям і всій природі…

Мені вдалося вийти з ряду. Я наблизилася неслухняними ногами майже до самого амвону.

— Гей ти, злазь звідти, — сказала я. — Швидко.

Запанувала тиша, і я із задоволенням слухала, як мій голос відлунює від склепіння, відбивається від нав, міцніє; воно й не дивно, що промовляючи тут, можна забути про все на світі.

— Я до тебе звертаюся. Не чуєш? Злазь!

Шелест витріщився на мене широко відкритими, переляканими очима, його вуста ледь ворушилися, наче він, приголомшений, силкувався відшукати якесь відповідне слово. Але йому це не вдавалося.

— Ну, ну, — примовляв він чи то безпорадно, чи то погрозливо.

— Негайно злізь із цього амвону! І забирайся звідси! — закричала я.

Тоді відчула на своєму плечі чиюсь руку й побачила, що за мною стоїть один із тих у мундирах. Я шарпнулася, і враз підбіг другий, обидва міцно схопили мене за руки.

— Убивці, — сказала я.

Діти перелякано дивилися на мене. У своїх костюмах вони виглядали нереально, немов нова раса людотварин, яка допіру має з’явитися.

Присутні почали шепотітися, завовтузилися на місцях. Перемовлялися обурено, але в їхніх очах я помітила й співчуття, це мене розлютило ще більше.

— Чого так витріщаєтеся? — закричала я. — Невже ви позасинали, що слухаєте ці дурниці й навіть оком не змигнете? Зовсім вже розуму позбулися? А серця? Хіба у вас ще є серце?

Я більше не пручалася. Дозволила спокійно вивести себе з костьолу. Обернувшись у дверях, я гукнула до всіх присутніх:

— Забирайтеся звідси. Усі! Швидко! — Я змахнула руками. — Ідіть собі! Киш! Вас що, загіпнотизували? Ви вже зовсім забули, що таке співчуття?

— Заспокойтеся, будь ласка. Тут прохолодніше, — мовив один із чоловіків, коли ми опинилися надворі. Другий додав, силкуючись налякати:

— Бо Поліцію викличемо.

— Ви праві, треба викликати Поліцію. Тут закликають до Злочину.

Вони залишили мене й замкнули важкі двері, щоб я не змогла повернутися до костьолу. Я здогадалася, що ксьондз Шелест продовжив свою проповідь. Сіла на виступі муру й поволі доходила до тями. Гнів минав, холодний вітер обвіював моє розпашіле обличчя.

Гнів завжди залишає по собі велику пустку, у яку негайно, наче повінь, вливається смуток і пливе великим струменем, без початку й кінця. Сльози, їхні джерела знову відкрилися.

Я дивилася на двох Сорок, які скрекотіли на газоні перед плебанією, ніби бажаючи мене розвеселити. Наче казали — не переймайся, час працює на нас, справа мусить звершитися, немає іншого виходу… Вони зацікавилися блискучою обгорткою від жуйки, а тоді одна з них схопила її в дзьоб і пурхнула геть. Я провела птаху поглядом. Невже в них гніздо на даху плебанії? Сороки. Палійки.

* * *

Наступного дня до мене, хоча я й не мала уроків, зателефонувала молода директорка й попрохала прийти по обіді, коли в школі нікого не буде. Принесла мені чашку чаю, я й не просила її, відкраяла шматок яблучного пирога. Я вже знала, про що вона говоритиме.

— Ви розумієте, пані Яніно, що після вчорашніх подій у костьолі… — стурбовано почала вона.

— Ніяка я не пані Яніна, я ж тебе просила, аби так до мене не звертатися, — виправила я, але, здається, марно; знала, що вона скаже, мабуть, директорка хотіла почуватися впевненіше, висловлюючись так офіційно.

— …пані Душейко, окей.

— Так, розумію. Я б воліла, щоб ви слухали мене, а не їх. Те, що вони кажуть, деморалізує дітей.

Директорка кахикнула.

— Ви спричинили скандал, до всього ще й у костьолі. Найгірше, що все це сталося на очах дітей, для яких особа ксьондза, як і місце, де це трапилося, є особливими.

— Особливими? Тим більше не можна дозволяти їм слухати такі речі. Ти сама чула.

Дівчина перевела подих і заговорила, не дивлячись на мене.

— Пані Душейко, ви не праві. Існують певні норми, традиції, і ми від них залежимо. Не можна так відразу все відкидати… — тепер було видно, як вона підшуковувала слова, і я вже передчувала, що директорка скаже.

— Я зовсім не хочу, щоб ми, як ти оце кажеш, все відкидали. Я лише не дозволяю, аби дітей закликали до зла, учили їх облуди. Хвала убивству є злом. Усе просто. Не більше.

Директорка закрила руками обличчя й тихо озвалася:

— Я мушу розірвати з вами контракт. Ви, мабуть, уже здогадалися. Було б найкраще, якби ви отримали лікарняний на це півріччя — так краще для вас. Ви хворіли й знову підете на лікарняний. Зрозумійте, я не можу вчинити інакше.

— А англійська? Хто навчатиме дітей англійської?

Дівчина почервоніла:

— Наша катехитка закінчила лінгвістичний коледж, — і глянула на мене якось дивно. — Зрештою… — вона трохи помовчала. — Мені вже раніше розповідали про ваші незвичні методи навчання. Кажуть, ви палите з дітьми якісь свічки, бенгальські вогні, потім інші вчителі скаржаться, що в класі смердить димом. Батьки бояться, що це щось лихе, сатанізм якийсь. Може, вони й прості люди… І ще