Читати книгу - "Стань сильнішим"

змусити дітей одягнутися і літала будинком, наче курка без голови. Нарешті, коли Чарлі відмовився підняти руки, аби я натягнула на нього футболку, я сказала: “Зараз я здеру з тебе шкіру, як із кролика! Ми запізнюємося до школи. І я не жартую!”» Визнаю, це звучить доволі грубо. Але, чесно кажучи, ви цього навіть не зауважуєте, якщо чули подібні слова все своє дитинство. Зовсім не йдеться про те, щоб уявити собі курку без голови або здирання шкури з кролика.

Інколи я отримую і приємні листи. У них не хвалять мій дивовижний науковий виклад або дикцію, але це все одно приємні листи. Якось під час виступу в місті Бойсе, штат Айдахо, коли мікрофон удвадцяте впав зі стійки, я роздратовано вигукнула перед півторатисячною аудиторією: «А щоб ти всрався!» Я отримала милого листа від жінки, яка писала: «Я розчулилася, коли ви це сказали. Я не чула цього вислову, відколи померла моя бабуся».

Повільно, але впевнено я відпустила свій манхеттенський образ і почала намагатися прийняти себе справжню. Приглядаючись до «власної загадки», я бачу дівчину, яка:

— народилася в Сан-Антоніо;

— закінчила Університет Техасу в Остіні;

— святкувала весілля в традиційному дешевому салуні;

— викладає в університеті Г’юстона;

— народила двох дітей в медичному центрі Техасу;

— живе з родиною в Г’юстоні;

— призвичаєна до гірських ландшафтів Техасу;

— проводить літню відпустку за риболовлею в Ґалвестоні;

— усе своє життя любить Техас.

Але я також бачу хмари, які відкидають тіні на пагорби і долини мого життя і цього штату. Копирсаючись у своєму техаському корінні заради того, щоб зібрати докупи всі частини себе і стати людиною, якою я є насправді, я дізналася щось дуже важливе про зв’язок між моєю нищівною проникливістю і вихованням. Неформальний девіз нашого штату: «Не жартуйте з Техасом!»

Щойно зіп’явшись на ноги, більшість дівчат у штаті чують настанови, які суперечать становленню особистості. Нас навчають непоєднуваному. Нас навчають бути то твердокам’яними, то ніжними. Мене навчали таким важливим речам, як-от: коли вдягати білі туфлі, як накрити на стіл і чому в пристойних родинах кладуть до салату лише біле куряче м’ясо. Але мене також учили плюватися, стріляти з рушниці і грати в американський футбол.

Нас навчають твердості характеру, а також як бути милими, і, що не менш важливо, нас навчають, коли саме бути твердими, а коли — милими. Коли ми дорослішаємо, наслідки того, що ти тверда і незалежна, коли маєш бути ніжною і безпорадною, не найприємніші. Дівчаток карають за це колючими поглядами і прізвиськами штибу «пацанка» або «упертюшка». Але коли ми доростаємо, наша надмірна свавільність або незалежність призводять до гнітючіших наслідків: зганьблення, кепкування, звинувачень і осуду.

Більшість із нас були надто юними і надто веселилися, щоб зауважити, коли ми перетнули межу між поведінкою «пацанки і панянки» і наші вчинки почали засуджувати. Тепер, як дружина і мати двох дітей, я можу точно сказати, коли це відбувається. Це відбувається того дня, коли дівчатка починають плювати далі, стріляти краще і подавати влучніші паси, ніж хлопці. Коли надходить цей день, нас починають повчати — делікатно або доволі прямолінійно,— що нам слід поводитися стриманіше, краще стежити за своїми манерами, не розумувати занадто і не викаблучуватися в школі, привертаючи увагу до свого інтелекту. Це також вирішальний день для хлопчиків. Це та хвилина, коли вони зустрічаються зі своїм «білим конем». Емоційний стоїцизм і самоконтроль винагороджують, а нестримні емоції карають. Уразливість тепер вважають слабкістю. Гнів стає прийнятною заміною страху, який відтепер заборонений.

Гадаю, не доводиться сумніватися в тому, що ці правила не тільки служать підтриманню наявної гендерної політики, але й шкодять — як чоловікам, так і жінкам. Не лише чоловіки перешкоджають інтеграції і нав’язують правила; жіноцтво робить це також. Хоча існує багато жінок, які прагнуть жити по-іншому, є чимало таких, хто плекає відданість системі, яка заперечує природність співіснування ніжності й суворості, доводячи кожну з цих рис до небезпечних крайнощів. Ніжність перетворюється на впокорене сюсюкання перед іншими. Твердість характеру перетворюється на викручування рук і лихослів’я.

Ці гендерні ролі й поведінку більшість із нас засвоюють у дитинстві, навіть якщо вони не віддзеркалюють того, ким ми є в глибині душі. Гендерна політика схожа на танець. Якщо ви будь-коли бачили пару, яка танцює швидку польку, то розумієте, про що я. Стать — це поєднання добре відпрацьованих танцювальних кроків і добре відрепетируваних компромісів. Не важливо, хто запрошує до танцю — для польки потрібні двоє. І якщо музика і танцювальні рухи можуть відрізнятися залежно від місця або оточення, основна мелодія залишається усе тією ж. Від Лонґ-Айленду до Кремнієвої долини страх здатися слабким спонукає чоловіків вдавати, що вони ніколи не бояться, не почуваються самотніми, збентеженими, вразливими і ніколи не помиляються; а невимовний страх здатися безсердечними, недосконалими, зарозумілими або недружніми змушує жінок вдавати, що вони ніколи не втомлюються, не мають амбіцій, не почуваються роздратованими і, звичайно, не бувають голодними.

Осмислення ностальгії

Слово «ностальгія» здається відносно нешкідливим, навіть дещо приємним, аж поки ми не дослідимо грецьке коріння слова: nostos означає «повернення додому», algos означає «біль». Романтизація нашого минулого задля полегшення болю виглядає спокусливою. Але вона також небезпечна. Насправді, як у випадку з моєю родиною, спокуслива ностальгія межує зі смертю.

Якщо вас виховували божевільні казкарі, які виховували мене, ностальгія стає популярною валютою. З’являється певна поезія в історіях життя отих трударів та гультіпак, чиї біди та нещастя стали легендарними в родині. Скільки б разів ми не чули ці історії, ми любимо їх, і нам подобається усвідомлювати, що в наших жилах струменіє дещиця злочинної крові. Але одного дня ностальгію цих історій прорізала істина: це сталося, коли я почала працювати над одним із останніх проектів магістерської програми — родинною генограмою.

Генограма — це інструмент, який використовують фахівці в галузі поведінкових моделей, аби створити візуальну карту стосунків клієнта і його родинної історії. Генограми містять складні символи й лінії, щоб показати зв’язок між історіями здоров’я і соціально-емоційних стосунків між членами родини. Я люблю карти і люблю стосунки, тому я радісно дістала папір, нагострила кольорові олівці і покликала маму, аби поговорити з нею про нашу родинну історію. Дві години опісля я дивилась на карту, яку можна було назвати: «Виснаження, Техас. Населення: родина Брене».

Дивлячись на цю карту, я зрозуміла: багато з того, що ми виправдовували складним життям, насправді було просто залежністю і проблемами з психічним здоров’ям. Так, там були прекрасні фольклорні розповіді про боротьбу, тріумф і виклик, але це також була суцільна низка історій травм і втрат. Пригадую, як я сказала: «Господи, мамо, це ж страшно! Якого дідька?» Вона відповіла: «Я знаю. Я це все пережила».

За два тижні я закінчила університет. Одинадцятого травня 1996 року я припинила вживати алкоголь і палити, а 12 травня 1996 року пішла на свої перші збори Товариства анонімних алкоголіків. Я не була упевнена, що я алкоголік, але в юності я була шибайголовою і не хотіла стати складним персонажем в чиїйсь байці або жертвою алкогольної залежності в чиїйсь генограмі.

У «Дарах недосконалості» я розповідаю про свій досвід спілкування з анонімними алкоголіками і про свою першу порадницю, яка вважала, що у мене «вінегрет залежностей» — схильність до усього потроху. Вона запропонувала мені перестрахуватися: водночас кинути пити, палити, бути замість батьків своїм братам і сестрам і почати нормально харчуватися. Я прислухалася до її поради, і, варто сказати, у мене відразу ж з’явилося багато вільного часу.