Читати книгу - "Шантарам"

У нас не було в запасі кількох годин — ми мали хвилин з тридцять або трохи більше, поки охоронці не почнуть обходити територію. За цей час нам треба було пробитися крізь дерев’яне покриття, потім крізь бляху, потім вилізти на дах і, перекинувши через стіну дріт, спуститися по ньому на волю. Тут, на горищі, ми були як в пастці. Будь-якої хвилини охоронці могли помітити пошкоджену огорожу, зламані двері й вибитий люк, а на горищі й нас познаходили б.

— Треба повернутися назад,— прошепотів мій товариш.— Треба повернутися і вдати, що ми нікуди не відлучалися.

— Ми не можемо повернутися,— відповів я рівним голосом, хоча у мене в голові теж промайнула ця думка.— Вони побачать залишені нами сліди. Крім нас, на цю територію нікого не пускають. Якщо ми повернемося, то щілина нам забезпечена як мінімум на рік.

Щілиною ми називали карцер. В’язнів там били, тільки-но у охоронців з’являлося таке бажання. А за спробу втечі через дах їхньої власної штаб-квартири вони били б нас з особливою жорстокістю.

— То що в біса нам робити?! — заволав мій товариш гучним шепотом.

Піт струмками стікав з його лиця.

— Є два варіанти,— сказав я.

— Які?

— По-перше, ми можемо скористатися драбиною на першому поверсі. Якщо ми розіб’ємо ланцюга, приставимо її до стіни і прив’яжемо згори дріт, то, перекинувши дріт через стіну, можемо спуститися по ньому на той бік.

— Але ж нас побачать! — вигукнув він.

— Так.

— I пристрелять на місці.

— Не обов’язково.

— А нехай йому! Це ж відкрите місце! Поясни, як ти сподіваєшся врятуватися.

— Гадаю, як одного з нас уб’ють, то другому, може, пощастить втекти. Отже тут шанси п’ятдесят на п’ятдесят.

Помовчавши, ми зважили всі «за і проти».

— Це не варіант, а чисте самогубство! — випалив мій товариш.

— Згоден.

— Ну, а другий який?

— На першому поверсі валяється циркулярна пилка.

— Так, я бачив.

— Нею можна вирізати дірку в дереві, а бляху прорізати ножицями.

— Але ж це буде чутно! — хрипко прошепотів він.— Під час роботи я чую навіть, як вони говорять по телефону. Коли ми включимо тут пилку, буде такий грім, ніби вертоліт сів на дах!

— Так, але вони можуть подумати, що це будівельники працюють.

— Вони ж знають, що їх тут немає.

— В охоронців саме зараз переміна, заступлять нові. Це, звісно, великий ризик, але, здається, вони, почувши шум, все ж таки вирішать, що це робітники. Тут вже декілька тижнів вищать всякі свердла, пилки і відбійні молотки. Їм і на думку не спаде, що в’язні можуть настільки знахабніти, що різатимуть дах пилкою. Принаймні зараз нічого кращого я не можу вигадати.

— Не хочу бути дуже прискіпливим, але в цій будівлі немає електрики,— пробурчав він.— її вимкнули на час ремонту. Єдина підключена розетка на стіні з боку двору. Довжини дроту вистачить, але розетка на зовнішній стіні.

— Я знаю. Одному з нас доведеться спуститися, вийти крізь двері, які ми виламали, і увіткнути дріт в розетку. Більше нічого не залишається.

— І хто ж із нас таке утне?

— Я.

І я підійшов до люка. Ноги від страху і напруги аж заклякли. Я спустився униз, а потім подався сходами на перший поверх. Біля вхідних дверей я побачив пилку. Прив’язавши до її ручки кінець дроту, я вибіг на другий поверх до люка, і мій напарник затягнув її на горище. Після цього я знов спустився з дротом униз. Притиснувшись до стіни коло вхідних дверей, я завмер, аж, дочекавшись припливу адреналіну, вибіг у двір.

Охоронці, озброєні пістолетами, були від мене метрів за двадцять. Якби хоч один з них стояв лицем до мене, все так і скінчилося б, але вони дивилися куди завгодно, тільки не на мене. Увіткнувши дріт в розетку, я прокрався назад, вибіг рачки по сходах і піднявся на горище. Мій друг в темному кутку черконув запальничкою. Він уже приєднав дріт до пилки. Узявши запальничку, я присвітив йому. Пилка заревла, мов реактивний двигун на стартовій смузі аеродрому. Приятель подивився на мене, усміхаючись по самі вуха. В очах його танцювало полум’я запальнички. Зробивши чотири надрізи і мало не оглушивши мене при цьому, він пропиляв діру, крізь яку видно було бляшану покрівлю.

Наступила тиша. Ми чекали. У вухах ще звучало ревисько двигуна, в грудях скажено гамселило серце. На посту біля воріт пролунав телефонний дзвінок, і ми вирішили, що це кінець. Один з охоронців підійшов до телефону і почав розмовляти. Він сміявся і жартував. Все було гаразд.

Я пробив викруткою дірку в бляшаній покрівлі, й у вічі нам ударило сонце. Я розширив дірку і прорізав ножицями отвір з трьох боків. Ми відігнули бляху, я висунув голову і переконався, що отвір розташований на дні жолоба. Лежачи в цьому жолобі, ми не бачитимемо охоронців на вежі,— значить, і вони не побачать нас.

Але залишалося ще одне. Дріт потрібен був нам, щоб спуститися по стіні надвір, а кінець його стирчав у розетці. Один з нас повинен був знову вийти в двір, витягнути дріт з розетки і повернутися на дах. Подивившись на свого товариша, я зрозумів, що йти доведеться мені.

Я знову почекав біля дверей, притиснувшись до стіни і збираючи всю свою волю в кулак. Дихати було важко, перед очима все пливло, мене почало нудити. Серце билося в грудях, мов птах у пастці. Врешті-решт я зрозумів, що не зможу вийти. І розум, і несвідомий страх — все кричало мені: «Не роби цього». Я не міг.

Залишалося тільки перерізати дріт. Я витягнув стамеску з кишені комбінезона. Вона була дуже гостра, навіть наші спроби продовбати діру не затупили її. Поставивши вістря на дріт в тому місці, де він ішов у землю, я вже звів руку, щоб ударити по держаку, аж мені спало на думку, що в такий спосіб я розімкну ланцюг і це, можливо, приведе в дію сигнал тривоги. Але інших варіантів не було. Я просто фізично не міг вийти в двір. Я з силою ударив по стамесці. Вона перерубала дріт і врізалася в дерев’яну підлогу. Я не почув ні сигналу тривоги, ні галасу охорони. Знову обійшлося.

Схопивши вільний кінець дроту, я поліз на горище. Ми