Читати книгу - "Обережно, тригери"

На цих словах він понишпорив під рамою і дістав сіру ганчірку, яку вручив Фарфалу.

— Тримай. До роботи! Гарно попрацюєш — і я покажу тобі, наскільки пишні бенкети давнини перевершують копчену морську птицю і маринований корінь осакра. Але ніколи-ніколи, за жодних умов не рухай віконну раму. Вона має точно визначене положення. Якщо її зрушити, рама може відкрити прохід бозна-куди.

Він накрив раму тканиною, і стало не так вже й помітно, що просто посеред кімнати в повітрі висить чимале дерев’яне вікно.

Балтазар Неспішний вийшов з приміщення через двері, які Фарфал раніше не помічав, і зачинив їх на важкий засув. Фарфал підняв свою ганчірку і почав повільно витирати пил з предметів.

За кілька годин він помітив світло, яке виходило з віконної рами — таке яскраве, що просвічувалось крізь тканину — та згодом воно згасло.

Домочадцям Балтазара Меткого Фарфала представили як нового слугу. Він побачив п’ять Балтазарових синів та сім конкубін (хоча говорити з ними йому заборонили), познайомився з Охоронцем, який був за головного, та покоївцями, які снували то тут, то там за його командою, і нижче од них у будинку був лише Фарфал.

Покоївці ненавиділи блідолицього Фарфала, бо він був єдиним, кому дозволялося заходити до святая святих, кімнати чудес Господаря Балтазара, місця, яке досі відвідував тільки Хазяїн Балтазар.

Так спливали дні, а за ними тижні, і Фарфал перестав дивуватися яскраво-багряному сонцю, такому величезному й чудовому, денним небесним барвам (які здебільшого були світло-рожевими й бузковими) чи кораблям, що прибували на корабельний ринок з дивами на борту, привезених із далеких світів.

Фарфал почувався нещасним навіть в оточенні чудес, навіть у забутій добі, навіть у світі, сповненому дивовиж. Саме це він і сказав Балтазару наступного разу, коли торговець зайшов у двері святая святих.

— Це несправедливо.

— Несправедливо?

— Що я чищу і натираю дивовижі та коштовності, поки ти зі своїми іншими синами відвідуєш святкування, вечірки та банкети, зустрічаєшся з людьми і всяко насолоджуєшся життям на початку часу.

Балтазар відповів:

— Іноді наймолодший син не має тих привілеїв, які є у його старших братів, а вони всі старші за тебе.

— Рудому від сили п’ятнадцять, смаглявому чотирнадцять, близнюкам не більше дванадцяти, тоді як мені аж сімнадцять років…

— Вони старші за тебе більш ніж на мільйон років, — заперечив батько. — Щоб я більше не чув таких дурниць.

Фарфал Нещасливий прикусив язика, щоб не бовкнути зайвого. Саме в цю мить на внутрішньому дворі здійнялася колотнеча, наче хтось вломився у великі двері, а тоді долинули крики тварин і домашньої птиці. Фарфал підбіг до віконця і визирнув надвір.

— Там якісь чоловіки, — сказав він. — Я бачу, як світло виблискує на їхній зброї.

Його батька це не здивувало.

— Звичайно, — відказав він. — Фарфале, в тебе буде завдання. Через мій хибний оптимізм у нас майже не зосталося каміння, що є основою мого багатства, крім того, як не принизливо це визнавати, я у боргу перед людьми. Отже, тепер нам обом доведеться повернутися у наш старий дім і зібрати все, що зможемо. Буде безпечніше, якщо ми підемо вдвох. І що швидше, то краще.

— Я тобі допоможу, — відповів Фарфал, — якщо ти погодишся надалі ставитися до мене краще.

Із внутрішнього двору долинув крик.

— Балтазар? Негідник! Обманщик! Брехун! Де мої тридцять камінців?

Голос був низький та пронизливий.

— Я ставитимусь до тебе значно краще, — пообіцяв батько. — Клянусь.

Він підійшов до віконної рами і стягнув з неї тканину. Світла не було — всередині дерев’яного вікна зяяла лиш глибока безформна пітьма.

— Мабуть, таки настав кінець світу, — мовив Фарфал, — і тепер залишилося саме ніщо.

— З того часу, як ми сюди прибули, там минуло всього декілька секунд, — пояснив батько. — Така природа часу. Час плине швидше, коли він молодий, а течія вужча: натомість наприкінці світу час поширився і сповільнився, мов олива, розлита в тихому ставку.

Він зняв вайлувате заклинальне створіння, що замикало вікно, і натиснув на внутрішню раму, яка повільно прочинилася. Від холодного вітру, що повіяв зсередини, Фарфала взяли дрижаки.

— Ти відправляєш нас назустріч смерті, батьку, — промовив він.

— Ми всі йдемо назустріч смерті, — відказав батько. — Однак ти тут, за мільйон років до свого народження, і все ще живий. І справді — усі ми сповнені чудес. Дивись, сину: ось сумка, що, як ти скоро дізнаєшся, була просочена Своновою настоянкою надзвичайної місткості, тому вона зможе вмістити все, що ти туди запхаєш, незалежно від ваги, маси чи об’єму. Коли ми доберемося туди, ти повинен набрати стільки камінців, скільки зможеш, і покласти їх у сумку. Я ж вибіжу пагорбом до сітей і перевірю, чи немає там яких коштовностей — або штук, які стануть коштовностями, якщо я принесу їх у цей світ і час.

— Я піду першим? — запитав Фарфал, стискаючи сумку.

— Звичайно.

— Там так холодно.

У відповідь батько грубо тицьнув його пальцем у спину. Фарфал з бурчанням подерся крізь раму, а за ним послідував батько.

— Кепські наші справи, — кинув Фарфал.

Вони вийшли з хатини наприкінці часу і Фарфал нахилився збирати гальку. Він поклав перший камінчик до сумки, в якій той зеленаво блиснув. Він підняв ще один. Небо було темним, але здалося, наче щось його заповнило, щось безформне.

Майнув спалах, схожий на блискавку, і він побачив батька, який стягував сіті з дерев на вершині пагорба.

Почувся тріск. Сіті спалахнули й зникли. Балтазар незграбно, задихаючись, збіг схилом. Він показав на небо.

— Це Ніщо! — промовив він. — Ніщо поглинуло вершину пагорба! Ніщо захопило весь світ!

В ту мить здійнявся сильний вітер, і Фарфал побачив, як його батько затріскотів, а тоді здійнявся у повітря й зник. Він позадкував від Нічого — пітьми всередині іншої пітьми з крихітними блискавицями по краях, — а тоді розвернувся і забіг до хатини, до дверей, що вели у другу кімнату. Але він не зайшов у другу кімнату. Він спинився у дверях і обернувся поглянути на Землю, що вмирає. Фарфал Нещасливий дивився, як Ніщо поглинало зовнішні стіні, далекі пагорби і небеса, а тоді незмигно спостерігав, як Ніщо проковтнуло холодне сонце, дивився, аж доки навколо не зосталося нічого, крім темної безформності, що простяглася по нього з таким завзяттям, немов їй