Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

українсько-польським частинам… (московський. — В.Б.) цар вислав своїх кращих полководців — князя Д. Пожарського і Г. Волконського. Однак уже в першому бою… (московські. — В.Б.) війська були розбиті. Під самою Москвою дійшло до бойової сутички запорожців з царською гвардією, у якій брав участь і сам Сагайдачний. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославець, Переяславль, Романів, Каширу і Касимів.

У вересні 1618 року українські і польські війська під проводом гетьмана П. Сагайдачного і Я. Ходкевича обложили Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими воротами Земляного валу і готувалося до штурму.

«1 жовтня (за старим стилем) в ніч перед Святом Покрови Пресвятої Богородиці почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожі ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські (ворота), як раптом Сагайдачний наказав припинити облогу і відступити…» [223, с. 22–26].

Що ж трапилося?

Маючи змогу спалити та зрівняти Москву із землею, український гетьман Сагайдачний у 1618 році не вчинив того. І хоча московити та їхні українські «одностайники» понакидали до історії з цього приводу десятки різних вигадок та «доважків брехні» — правда існує одна. На заваді остаточного знищення (1618 рік) Москви стала Православна московська церква та особисто патріарх Єрусалимський Феофан III. Він очолив хресний хід московитів до українського гетьмана Сагайдачного з проханням припинити штурм Москви та сісти за стіл переговорів, благаючи залишити існувати єдине на той час «Православне царство».

І православний гетьман Сагайдачний погодився…

А про те, що у ті часи Єрусалимський патріарх Феофан III був у Москві і саме він опікувався московським православієм, послухаємо російського професора Г.В. Вернадського: «В Москве не замещали патриаршей кафедры, ожидая возвращения Филарета (митрополит Філарет, батько новообраного московського царя Михайла Романова, був у полоні в поляків. — В.Б.). Тотчас по возвращении Филарета «приходили к государю власти — бояре и всем народом московским били челом государю, чтобы он упросил Филарета быть патриархом»; освященный собор иерархов вынес постановление, что «опрочь Филарета Никитича патриархом быть некому». 22 июня 1619 года состоялось наречение Филарета в сан патриарха, а 24 июня — само постановление. Постановление совершал бывший в то время в Москве иерусалимский патриарх Феофан».[20, с. 200].

Звичайно, після такого рішення гетьмана Сагайдачного Польща з Москвою сіли за стіл переговорів.

«Переговори велися у селі Деуліні. 1 грудня 1618 року було підписано так зване Деулінське перемир’я. Владислав відмовився від своїх претензій на московський престол. За це… (Москва повернула Польщі. — В.Б.) білоруські й українські землі, які… були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську (разом 29 міст).

Наприкінці 1618 — на початку 1619 року закінчилася громадянська війна в… (Московії. — В.Б.), яка тривала 15 років. Військо Сагайдачного повернулося… (в. — В.Б.) Україну через Волхов, Орел, Севськ, подолавши впродовж трьох місяців 1200 кілометрів» [223, с. 26].

Московити геть чисто перебрехали і цей відтинок свого існування, тому в професора Г.В. Вернадського годі шукати згадки та правди про Деулінське перемир’я.

Ще раз зазначимо: завдяки Павлові Халебському — синові патріарха Антіохійського Макарія Третього, «чи не най авторитетнішої у тодішньому православному світі людини», до нас дійшли свідчення «літа Божого 1654 року», коли він разом із батьком — патріархом Макарієм III відвідали «благословенну землю козаків».

Двадцятип’ятилітній син патріарха Макарія архидиякон Павло разом із батьком відвідували «благословенну землю козаків» через 28 років після Єрусалимського патріарха Феофана III. Звичайно, батько, патріарх Макарій, який пильно вивчав усе записане сином та особисто був знайомий зі своїм колегою Феофаном, не міг допустити грубих помилок в описі поїздки того до Московії та «землі козаків». Це не викликає сумніву.

Ключові свідчення Павла Халебського про «землю козаків» мають сприйматися як стовідсоткова бездоганна доказова база нашого минулого.

Тому, коли Велика Радянська Енциклопедія стверджує, що Федір Микитович Романов у 1619 році був висвячений на патріарха, то, зрозуміло, що Феофан не повертався ні в 1620, ні в 1621 році через «землі козаків» додому. То є стовідсоткова московська брехня. Слухаємо російську ВРЕ: «В июле 1619 Ф(иларет) вернулся в Москву и сразу же был поставлен патриархом» [25, т. 27, с. 388].

Слід пам’ятати, що Федір Романов (Філарет) із 1611 до 1619 року перебував у польському полоні і був прихильником майбутнього московського царя Владислава (1610 рік). Також слід знати, що професор Московського університету Г.А. Муркос, перекладом якого ми досі користуємося, переклав подорожні нотатки Павла Халебського з цілковитою московською зацікавленістю, понакидавши до того перекладу велику кількість звичайних «доважків брехні». Скоріше за все, під тиском московської влади.

«За спостереженнями українського арабіста Яреми Полотнюка, який мав справу з оригіналом Павла Халебського та переклав деякі фрагменти з рукопису, що зберігається в Британському музеї, десятки сторінок переказані (Муркосом — В.Б.) реченням-другим. Можна лише здогадуватися про мотиви такого скорочення, поспіху та неувага, що внесли в текст непростиму для професора плутанину» [16, с. 220].

Книга професора Г.А. Муркоса називалася: «Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Россию (??? — В.Б.) в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. Перевод с арабского Г. Муркоса (по рукописи Московского Главного Архива Министерства Иностранных дел). Москва, 1897 г.»

Як бачимо, оригінал нотаток Павла Халебського зберігається в Британському музеї. Та Москва має свій «оригінал»?! І саме його вбиває у наші голови. Задумаймося!

Що ж зупинило великого гетьмана Петра Сагайдачного під зруйнованою московською стіною у 1618 році? Це надзвичайно цікаве запитання, яке московська історична так звана наука звела до цілковитого забалакування, понакидавши до нього багато супутніх «доважків брехні».

Зрозуміло, що Москва 1618 року мала бути зруйнована вщент. Під її стінами стояло 40-тисячне військо під командуванням Петра Сагайдачного. Та московити й того разу вдалися до хитрого кроку. Вони організували до великого гетьмана церковний хресний хід на чолі з Єрусалимським патріархом Феофаном. А цей, звичайно, відмовити московитам очолити хресний хід не міг, бо приїхав до Москви за матеріальною допомогою.

Іти проти волі Патріарха, який перед тим відновив Київську Православну митрополію, гетьман Петро Сагайдачний не міг. Так Москва була врятована черговий раз.

Недаремно сучасний московський Кирило носиться з сьогоднішнім «русским миром». Та ми знаємо, що то таке.

Я довго переживав, чи не допустив помилки щодо дати відновлення Київської митрополії у 1617–1618 роках, замість сучасної так званої наукової — у 1620 році. Аж поки до моїх рук не потрапила академічна праця 2011 року видання «Хотинська битва 1621. Битва за Центральну Європу». Там вичитав таке: «1630 р. побачила світ монографія Францішека Сувари «Причини та наслідки цецорської поразки 1620 р.» Її автор розглядав морські походи запорожців проти Османської імперії як головну причину загострення польсько-турецьких відносин. Па думку Ф. Сувари, завинив у цьому плані і голландський посол у Стамбулі, який провокував турків до війни з Польщею. Провина лежала і на грецькому духовенстві.