Читати книгу - "№1"

Безгрошів’я. Напівпорожній холодильник. Ніякого естетства ні в їжі, ні в помешканні, ні в одязі. Коротка стрижка. Легкий заріст. Балонова куртка. Демісезонні черевики. Цигарка. Караоке-клуб. Життя — як у тисячі інших хлопців.

У добровольці Вадим подався через те, що почув, ніби це буде приватний батальйон, і там платитимуть 15 тисяч. На місяць. Такі гроші він міг хіба що вкрасти. Він порахував, що за рік заробить на війні 9 тисяч доларів. Це космос. Такого шансу більше ніколи не буде. Позичок у друзів більше не буде. Однієї куртки на 3 сезони більше не буде. Двох пар взуття на цілий рік більше не буде. Вибору між цигарками і їжею більше не буде.

Вадим був серед перших. Він відчув реальну — не намріяну, а реальну! — нагоду змінити своє життя, вирватися з замкнутого кола рутинного життя серед палет. Він хотів заробити гроші, аби почати все заново — так, як це показано в серіалах. Машина, квартира, меблі у стилі модерн і розкішна блондинка. Він завжди любив блондинок.

Війна змінила Стефка. У ньому побільшало меланхолії. Люди даремно вважають меланхолію невинною замріяністю. Це психоз, розлад пристосованості до реалій життя. Меланхоліки тонуть у трясовині похмурості й загальмованості.

— Людина не з цього світу, — так я казав про одну однокурсницю, яка була ходячою депресією у бежевому пальті. Її легко можна було надурити, вселити хибні надії та меседжі, запудрити мізки і дивитися, як вона меланхолійно пливе по течії, сформованій якимось злорадником.

Стефко теж дедалі частіше поринав у сум. Це був сум за невизначеною втратою. Він двічі вижив, приніс додому повний трицепс відламків, пережив найбільш хвилюючу мізансцену свого повернення — але спокою не давала невизначена втрата. Він проходив фазу незавершеного розриву. З чим — достеменно й сам не знав. Можливо, з екстримом, з оголеністю всіх нервових закінчень, з дамокловим мечем кінця, зі щосекундним чатуванням смерті за спиною. Занадто тривалий час, повні 2 роки, ніжний хлопець-новеліст був поміщений у гоночний болід фронту, який сплющував тіло шаленою швидкістю подій. Стефко вже був удома — але досі рятувався. Він досі виживав, досі перечікував ворожу кулю у бліндажі, досі відлежувався у мокрому окопі. Ця невизначена втрата заважала йому повернутись у світ танців, хлоп’ячих залицянь та й просто буднів зі ще теплим козячим молоком на столі. Втрата ризиків, які змушували якнайгостріше відчувати вагу власного серцебиття. Втрата пограничного стану свідомості, яка калейдоскопно міняла сліпуче сонце в непроглядну куряву від вибуху.

— Чому я не загинув? — Стефко часто сам себе запитував, адже двічі висів на волосині від глухого вихлопу дула, наставленого простісінько в чоло.

Він досі відчував огидний лоскіт краплини поту, яка повільно стікає рівчаком хребта. Мама Текля не знала, що з цим робити. Вона бачила, що син замикається. Він і раніше ніколи не відзначався щебетанням, але зараз міг годинами сидіти за копитом 43-го розміру і мовчки клепати мешти. У цілковитій тиші, навіть нічого собі не мугикаючи під ніс, відсторонено від звуків за вікном чи в сусідній кімнаті. Мама Текля, проста сільська жінка, сухоребра і зморщена, як урюк, відчувала своє безсилля перед невидимою драмою, яка лишень зараз доходила до апоґейної точки в синових рефлексіях. Вони ніколи не спілкувалися надто відверто, просто співіснували як традиційні типажі матері й сина, без якихось глибших конотацій. Вона бачила, що Стефкові зараз не потрібне розпитування, не потрібен штурман збоку, він сам мусить примчати до фінішної риски. І він був навіть вдячний за можливість зануритися в себе. Там було цікавіше.

«Якби не війна, Стефко підписав би ту трикляту відмову у прокурора через 2 роки», — так потім думала мама Текля заднім числом. І, можливо, мала рацію.

Війна зробила Стефка закінченим меланхоліком, не пристосованим навіть чаю з яєшнею собі приготувати. Він став наївним ідеалістом, невиправним мрійником із непорушною вірністю чеснотам. Нормальні люди такими не бувають. Вони все одно мусять де-не-де скурвлюватися, де-не-де підгнивати, як і все натуральне. Люди — не пластик, вони мусять розкладатися, хто швидше, хто повільніше.

Вадим у добровольчому батальйоні одразу себе знайшов. Повна зневага до держави як інституції цілком відповідала його історії взаємин із країною, в якій він максимум про що міг мріяти, — класно поспівати караоке ввечері. Він отримав у руки зброю, і це не муляж, не тир — а справжня зброя зі справжніми набоями. У Вадимові воскрес цілий пласт розбишацьких інстинктів. Він із незрозумілим тремом приміряв на себе бронежилет і берці. Таке взуття він бачив на охоронцях в’язниці, де мотав відсидку його брат. Його захоплював сам запах армійщини, змащувальних матеріалів, грубої тканини, підкладки у касках. І головне — навколо панувало напівмістичне братерство. Повна злагода і гармонія. Єдиноначаліє у дистильованому вигляді. Це теж неабияк відповідало його досвідові перебування в середовищах, яке не толерувало інакшості. Тато алкаш, мама просто доживала віку у проміжку між миттям гори посуду і вологим прибиранням тісної хрущовки — так жило багато людей навколо, і Вадим у своїй голові ніколи не мав папки «Вибране». Однаковість чи принаймні схожість була єдиним монотеїзмом цього місця, в якому він виростав. Батальйон ідеально ліг у його прокрустове ложе: спільна мотивація, однаковий вектор думок, покора командирам, чітка субординація і не просто колектив однодумців, а озброєний колектив однодумців. Вадим уже почав уявляти, як він тримає в руках 9 тисяч доларів. Тренувальний табір — найліпші спогади. Як культурист нарощує м’язову масу, так Вадим нарощував свою впевненість, що це його покликання. Вирісши в клоаці приблизних людей, нарешті він познайомився з дуже різними людьми. Комусь із них іще вчора він би міг морду натовкти. Тут були а-ля козаки, з виголеними черепами і закрученими оселедцями. Абсолютно потворна зачіска, навіть бридка. А от хлопці — непогані. Були западенці, завжди смикані, претензійні. Були майданери (так їх називали друзі по караоке), вони мали дві ліві руки, їм мало що вдавалося з першого разу, але гігантське бажання йшло попереду них. Із ними він зразу знайшов щось спільне, хоча ніколи не був на їхніх майданах. Були афганці — відбиті на всю голову дядечки, звихнені на дисципліні й слухняному підпорядкуванні. Вадимові спершу це жахливо не сподобалося, але згодом виявилося, що в цьому і є сіль служби. Зараз він найбільше тягнеться саме до цих досвідчених вусанів. Зарядки, пробіжки,