Читати книгу - "Малиновий пелікан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Даруйте, а як щодо кліща? – сказав я чи хотів сказати, але його вже не стало. Він розтанув у просторі.
І тут я прокинувся. Чи знову заснув. Ні, скоріш за все прокинувся, бо в руці у мене була візитка. Я попросив Пашу ввімкнути внутрішнє світло і на свій превеликий подив прочитав: КЛІЩ Іван Іванович, доктор медичних наук, полковник. Перевернувши картку, я ще більше здивувався. На звороті англійськими буквами було написано: John&John Johnson Junior Special Agent of the State Department, colonel.
Виріб № 2 і заклики до дії
Щоб нікого випадково не розбудити, я зняв черевики, тихо вийшов надвір і побачив себе, що входжу в якусь кімнату, де було дуже-дуже темно. Увійшовши туди, я став робити круги руками разом з черевиками, сподіваючись наткнутися на стіну чи на якийсь інший предмет на кшталт стільця чи шкафа, щоб якось визначитися в просторі, і раптом хтось перехопив мою руку і зі словами «Ідіть за мною» повів мене кудись і довів до якогось стільця, на який я, обмацавши його попередньо, й опустився. І як тільки я сів, у залі увімкнулося світло, що йшло невідь-звідки, бо я ніяких ламп не примітив. У мене було таке відчуття, що світло випромінюють просто стіни. При їхньому світлі я побачив, що знаходжуся в просторому залі, вздовж стін якого великим паралелепіпедом виставлені столи, а за столами сидять люди, учасники якоїсь, як мені подумалося, конференції. Перед кожним учасником, як годиться, пляшка мінеральної води, склянка, блокнот, кулькова ручка й мікрофон, а одягнуті вони не зовсім звично. Всі в помаранчевих безрукавках, на кшталт тих, світловідбиваючих, що їх носять дорожні робітники, і у всіх ліворуч на грудях висять якісь бантики.
Я спочатку, природно, подумав, що це білі стрічечки, з якими наші опозиціонери ще недавно безкарно розгулювали столицею і які одна відома всім людина, визираючи з вікна свого кремлівського кабінету і будучи при цьому короткозорою, сприйняла за презервативи. Я пам’ятаю, тоді над ним деякі наші журналісти відкрито насміхалися, і я також, скажу чесно, десь із цього приводу відколов декілька недоречних жартів. А тепер поглянув я на ці стрічечки, і мені також здалося, що це презервативи. Придивився уважніше і переконався, що мені не здається, це дійсно презервативи іноземного виробництва, бо, наскільки я знаю, наша промисловість, на превеликий мій жаль, з деякого часу цей товар широкого вжитку не виробляє. Колись у нас у підмосковному селищі Баковка презервативи виготовляв завод гумових виробів, збудований за ініціативою особистого ворога народу товариша Берії. Цнотливі люди того часу слово «презерватив» вимовляти соромились і називали його виробом номер два. Траплялося, якийсь дорослий і солідний чоловік у капелюсі, відстоявши чергу в аптеці (а презервативи тільки в аптеках і продавались), совав у віконечко троячку і казав: «Мені, будь ласка, аспірин і… – стишивши голос до шепоту та почервонівши, – виріб номер два». Аптекарша, також трохи ніяковіючи, діставала пачечку з цим виробом поквапно, аби ніхто в черзі не помітив, совала її покупцеві.
Так, це виріб номер два. Запитання: чому номер два? Бо під номером один завод випускав протигази. Не знаю, на що Лаврентій Павлович розраховував, випускаючи протигази, але з допомогою презервативів, вочевидь, прагнув досягти важливої ворожої мети – стримати природний приріст нашого населення. Однак виріб цей був же радянським, якість відповідна, тому зловісним планам англійського шпигуна, ким згодом виявився Берія, не судилося повністю збутися. Хоча гума, з якої виготовлявся виріб, була достатньо щільною і більш придатною для протигазів, вона так само, як і гума протигазів, все-таки часто рвалася, лопалася і сповзала з того, на що надягалась. На щастя чи на жаль, не завжди.
Баковка виготовляла на рік до двохсот мільйонів виробів другого номера, і якби всі вони рвалися чи сповзали, ми давно би за чисельністю населення обігнали б Індію чи навіть Китай. Товар цей коштував всього лише 2 копійки за штуку, тому його охоче купували не лише дорослі, але й діти, вживаючи зовсім не за призначенням. Коли мені було чотирнадцять років і я навчався в ремісничому училищі, мої ровесники і я сам, траплялося, якимось чином діставали ці штуки, надували їх і потай прив’язували дівчатам до хлястиків їх формених шинелей. От потіха була!
Але з руйнацією радянської системи зруйнувалися цілі галузі нашої промисловості. Останнім часом, мені здається, наша промисловість вже взагалі нічого не виробляє свого, крім автомобілів марки ВАЗ і автоматів Калашникова. Навіть власне своє господарство оглядаючи, я бачу, що все у мене іноземне. Носки, труси, штани, сорочки, кавоварка, м’ясорубка, холодильник, пилосос, телевізор, комп’ютер, і це, природно, якось зачіпає моє патріотичне почуття.
Ось і зараз побачив я ці презервативи і засмутився тому, що хороші, та не наші. Нічого не скажу, виглядають красиво, але не на тому місці, для якого призначені. А на тому місці, ліворуч на грудях, у нас носять найвищі ордени. Угледівши презервативи, я подумав, що, можливо, це навіть якийсь новий орден, про якого я ще нічого не знаю. Спочатку подумав, що не може бути, а потім подумав: а чому б і ні? Адже є ж у англійців орден Підв’язки, причому не якийсь там, а найвищий. Володіючи вікіпедійними знаннями мого комп’ютера, розповім про походження цього ордена. За легендою, якось у чотирнадцятому столітті графиня Солсбері, танцюючи з королем Едуардом ІІІ, загубила підв’язку, і ті, хто був поруч,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.