Читати книгу - "Утопія; Місто Сонця"

коли хтось запалає пристрасним коханням до якоїсь жінки, то закоханим дозволяють розмовляти між собою, жартувати, дарувати одне одному вінки з квітів чи листя, присвячувати вірші. Але якщо їхні взаємини можуть зашкодити потомству, то статеві зносини їм не дозволяються, хіба що тоді, коли жінка вагітна (це чоловікам особливо на руку) чи безплідна. Зрештою, кохання в них виявляється радше в дружбі, аніж у чуттєвій хтивості.

Предметам домашнього вжитку і харчам вони не надають особливого значення, тому що кожний одержує все необхідне, однак цінуються ці речі лише тоді, коли стають почесною нагородою. Бо на свята держава нагороджує героїв і героїнь — як правило, під час бенкетів — або гарними вінками, або смачними стравами, чи ошатним одягом.

Про колір одягу

Удень і в межах міста всі носять білий одяг, а вночі й за містом вдягають одяг червоного кольору, з вовни або шовку. До чорного кольору вони відчувають відразу, немов до нечисті, тому і недолюблюють японців, яким до вподоби темний колір.

Проти гордовитості

Найгіршою вадою в них вважається пиха, і до зарозумілих людей вони ставляться з глибоким презирством, через те прислуговування за столом, роботу на кухні, доглядання хворих та інші подібні обов’язки не вважають приниженням. Будь-який вид праці називають наукою. Твердять, що ногам ходити, задові випорожнюватись так само почесно, як очам дивитись на світ і язику говорити; адже очам належить виділяти сльози, язикові — слину; так само справа стоїть з випорожнюванням[235]. Тим-то кожний справно виконує все, що йому доручають, як найпочеснішу роботу.

Що дає суспільно корисна праця?

Немає в них рабів, які розкладають мораль, бо солярії самі задовольняють свої потреби і навіть з лишком. У нас, на жаль, не так: у Неаполі[236], приміром, живе сімдесят тисяч душ, а з них працює ледве десять чи п’ятнадцять тисяч, причому від непосильної і безнастанної праці вони гибіють і вироджуються. А решта, тобто дармоїди, хиріють від неробства, жадоби наживи, тілесних недуг, розпусти, лихварства та інших вад; до того ж ці нероби псують і розбещують безліч людей, тримаючи їх у кабалі, нужді й раболіпстві, заражаючи їх власними пороками. А це завдає непоправної шкоди і суспільству взагалі, і суспільно корисним справам. Хліборобством, військовою справою, мистецтвом і ремеслом займається у нас жменька людей і то абияк та з великою нехіттю.

Тим часом у Місті Сонця, де обов’язки, мистецтва, ремесла й роботи розподілені між усіма, кожному випадає працювати не більше чотирьох годин денно; решту часу громадяни можуть присвятити цікавим науковим дослідженням, диспутам, читати, писати, прогулюватися — тобто розвивати свій розум і тіло, і все це вони роблять залюбки. Не дозволені тут ігри, в які грають сидячи, як-от: гра в кості, крем’яхи, шахи тощо. Зате вони охоче грають у м’яча, гилку, обруч, борються, метають спис, стріляють з лука, аркебузи тощо.

Вони твердять також, що злидні призводять до душевної ницості, підступності, лукавства, роблять з людини злодія, запроданця, покидька, брехуна, клятвопорушника і т. д.; багатство ж породжує пиху, зарозумілість, неуцтво, від нього люди стають облудниками, ошуканцями, зрадниками, грубіянами, себелюбцями і т. д. Лише усуспільнення власності робить усіх водночас багатими і заодно бідними; багатими — тому що вони все мають, бідними — тому що в них немає ніякої власності. Внаслідок цього не вони служать речам, а речі їм. З уваги на це вони славлять благочестивих християн, особливо ж звеличують життя апостолів[237].

Чернець

Усе це, на мою думку, виглядає прекрасно й розумно, але спільність жінок — надто складна справа. Щоправда, св. Климент Римський[238] каже, що жінки, відповідно до вчення апостолів, повинні бути спільними, і хвалить Платона та Сократа, які те саме проповідували. Але Глоса[239] тлумачить цю спільність жінок як слугування всім, а не в розумінні спільного ліжка. Та й Тертулліан[240] погоджується з Глосою, доводячи, що в перших християн усе було спільне, за винятком жінок, які тільки в справі слугування були спільними.

Генуезець

Міркування про спільність жінок

Я особисто не дуже знаюсь на тому.  Тільки зумів помітити, що у соляріїв існує спільність жінок і в справі слугування, і щодо ліжка. Але так буває не завжди і не так, як у тварин, котрі кидаються на першу-ліпшу самку. Бо в соляріїв спільність жінок служить лише для продовження роду, і то в певному порядку, про що я вже згадував. Гадаю, однак, що вони можуть стосовно цього помилятися. Самі вони, щоправда, на свій захист посилаються на думку Сократа, Катона[241], Платона і св. Климента, хоч, як ти твердиш, неправильно її розуміють. Кажуть, що св. Августин палко схвалював общину, але не спільність подружнього ліжка, тому що це єресь миколаїтів[242]. Наша церква мириться з приватною власністю не стільки для того, щоб домогтися більшого добра, як для того, щоб уникнути більшого зла. Можливо, однак, що солярії коли-небудь облишать цей звичай, бо в підпорядкованих їм містах спільною є тільки власність, а ні в якому разі не жінки, окрім того, що вони слугують усім і спільно ремісникують. Щоправда, солярії пояснюють таке становище відсталістю людей, які, мовляв, недостатньо обізнані з філософією. Проте вони посилають своїх громадян вивчати звичаї інших народів і завжди засвоюють усе, що в них найкраще. Безперечно, спосіб життя соляріїв сприяє