read-books.club » Сучасна проза » Війна і мир 1-2 📚 - Українською

Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Війна і мир 1-2" автора Лев Миколайович Толстой. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 233
Перейти на сторінку:
самі не знаючи, що вони робитимуть. Гусари хрестилися. Ростов уже не дивився на полкового командира, — йому ніколи було. Він боявся, аж завмирало серце, так боявся, щоб часом йому не відстати від гусарів. Рука в нього тремтіла, коли він віддавав коня коноводові, і він почував, як, бухаючи, приливає кров до його серця. Денисов, відкидаючись назад, і щось вигукуючи, проїхав повз нього. Ростов нічого не бачив, крім гусарів, що бігли круг нього, зачіпляючись острогами і брязкаючи шаблями.

— Ноші! — вигукнув чийсь голос ззаду.

Ростов не подумав про те, що означає вимагання нош; він біг, намагаючись лише бути попереду всіх; але біля самого мосту він, не дивлячись під ноги, потрапив у в'язку, розмішану грязюку і, спіткнувшись, упав на руки. Його обминули інші.

— По обидвоє боки, ротмістр, — долинув до нього голос полкового командира, який, заїхавши вперед, став верхи недалеко від мосту з переможним і веселим виглядом.

Ростов, обтираючи забруднені руки об рейтузи, оглянувся на свого ворога і хотів бігти далі, гадаючи, що чим він далі добіжить, тим буде краще. Але Богданич, хоч і не дивився і не впізнав Ростова, крикнув до нього:

— Хто серединою мосту біжить? На права сторона! Юнкер, назад! — сердито закричав він і звернувся до Денисова, який, хизуючись хоробрістю, в'їхав верхи на дошки мосту.

— Нащо рискувайт, ротмістр! Ви б злізали, — сказав полковник.

— Е! винного знайде, — відповів Васька Денисов, повертаючись на сідлі.

Тимчасом Несвицький, Жерков і почтовий офіцер стояли разом за межею пострілів і дивилися то на цю невеличку купку людей у жовтих ківерах, темнозелених куртках, гаптованих шнурками, і в синіх рейтузах, які копошилися біля мосту, то на той бік, на сині капоти вдалині, що наближалися, і групи з кіньми, які легко можна було прийняти за гармати.

«Запалять чи не запалять міст? Хто раніш? Вони добіжать і запалять міст, чи французи під'їдуть на картечний постріл і переб'ють їх?» Ці питання з завмиранням серця мимоволі ставив собі кожен з тієї великої кількості військ, що стояли над мостом і при ясному вечірньому сяйві дивилися на міст та на гусарів і на той бік, на сині капоти з багнетами й гарматами, які просувалися все ближче.

— Ох! дістанеться гусарам! — казав Несвицький. — Не далі, як на картечний постріл тепер.

— Даремне він так багато людей повів, — сказав почтовий офіцер.

— І справді, — сказав Несвицький. — Тут би двох молодців послати, однаково б.

— Ах, ваше сіятельство, — втрутився Жерков, не зводячи очей з гусарів, але все із своєю наївною манерою, через яку не можна було догадатися, серйозно він говорить, чи ні. — Ах, ваше сіятельство! Як ви міркуєте! Двох чоловік послати, а нам же хто Володимира з бантом дасть? А так ось, хоч і поб'ють, та можна ескадрон представити і самому бантик одержати. Наш Богданич порядки знає.

— Ну, — сказав почтовий офіцер, — це картеч!

Він показав на французькі гармати, що знімалися з передків І поспішно від'їжджали.

На французькому боці, у тих групах, де були гармати, з'явився димок, другий, третій, майже одночасно, і в ту хвилину, як долетів звук першого пострілу, з'явився четвертий. Два звуки один по одному, і третій.

— О, ох! — охнув Несвицький, неначе від пекучого болю, хапаючи за руку почтового офіцера. — Подивіться, упав один, упав, упав!

— Два, здається?

— Якби я був царем, ніколи б не воював, — сказав Несвицький, одвертаючись.

Французькі гармати знову поспішно заряджали. Піхота в синіх капотах бігом рушила до мосту. Знову, але в різних проміжках, з'явилися димки, і заклацала, затріскотіла картеч по мосту. Та цього разу Несвицький не міг бачити того, що робилося на мості. З мосту здійнявся густий дим. Гусари встигли запалити міст, і французькі батареї стріляли по них уже не для того, щоб перешкодити, а тому, що гармати були наведені й було по кому стріляти.

Французи встигли зробити три картечних постріли, перш ніж гусари повернулися до коноводів. Два залпи було зроблено неправильно, і всю картеч перенесло, а зате останній постріл влучив у середину купки гусарів і повалив трьох.

Ростов, заклопотаний своїми взаєминами з Богданичем, зупинився на мосту, не знаючи, що йому робити. Рубати (як він завжди уявляв собі бій) не було кого, допомагати в запалюванні мосту він теж не міг, бо не взяв з собою, як інші солдати, віхтя соломи. Він стояв і оглядався, як раптом затріщало по мосту, немов розсипані горіхи, і один з гусарів, який був ближче за всіх від нього, застогнавши, впав на поручні. Ростов підбіг до нього разом з іншими. Знову вигукнув хтось: «Ноші!» Гусара підхопили чотири чоловіка і стали піднімати.

— Оооо!.. Облиште, ради Христа, — закричав поранений; але його все ж підняли й поклали.

Микола Ростов одвернувся і, неначе шукаючи чогось, став споглядати далину, воду Дунаю, небо, сонце! Яким гарним здалося небо, яким блакитним, спокійним і глибоким! Яке яскраве й урочисте призахідне сонце! Як привітно-глянсувато блищала вода в далекому Дунаї! І ще кращі були далекі, голубіючі за Дунаєм, гори, монастир, таємничі міжгір'я, залиті до вершечків туманом соснові ліси… там тихо, щасливо… «Нічого, нічого б я не бажав, нічого б я не бажав, якби я тільки був там, — думав Ростов. — У самому мені і в цьому сонці так багато щастя, а тут… стогін, страждання, страх і ця неясність, ця поспішність… Он знову кричать щось, і знову всі побігли кудись назад, і я побіжу з ними, і ось вона, ось вона, смерть, надо мною, круг мене… Мить — і я ніколи вже не побачу цього сонця, цієї води, цього міжгір'я…»

В цю хвилину сонце стало ховатися за хмарами; попереду Ростова з'явилися нові ноші. І страх смерті і нош, і любов до сонця й до життя — все злилося в одне болісно-тривожне враження.

«Господи боже! Той, хто там у цьому небі, спаси, прости і захисти мене!» — прошепотів сам собі Ростов.

Гусари підбігли до коноводів, голоси стали гучніші і спокійніші, ноші зникли з очей.

— Що, брат, понюхав пороху?.. — прокричав у нього над вухом голос Васьки Денисова.

«Усе закінчилося; але я боягуз, так, я боягуз», — подумав Ростов і, важко зітхаючи, взяв з рук коновода свого Грачика, який відставив ногу, і став сідати.

— Що це було, картеч? — спитав він Денисова.

— Та ще й яка! — прокричав Денисов. — Молодцями працювали! А робота паскудна! Атака — любе діло, рубай у песі, а тут, чорзна-що, б'ють, як у мішень.

І Денисов від'їхав до групи, що зупинилася недалеко від Ростова: полкового командира, Несвицького,

1 ... 51 52 53 ... 233
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна і мир 1-2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війна і мир 1-2"