Читати книгу - "Сестри крові"

— Ну, добре, — кивнула Рута. — Отже, ті кияки стали витягати трупи за ноги на подвір’я і роздягати. Я сховалася за образом святого Микити. Спочатку серце в мене ледь не вистрибувало зі страху, але серед того вереску й жаху скам’яніло, мені раптом стало однаково, що зі мною буде. Я вже не вирізняла татар від тих кияків, так вони перемішалися між собою, а деякі таки по-татарському кричали: «Галай, бре ґаур!» — чи щось подібне. Потім вони від’їхали, забравши награбоване, а натомість прийшли розбишаки, ці навіть шабель не мали, звичайні гультіпаки, та почали розбивати труни й шукати коштовні оздоби на трупах. Навіть з тих, що вже зогнили, здирали одяг разом зі шкірою. Страшний сморід котився довкола, а вони не зважали. В одній крипті виявили двох молодих черниць і вмить їх розібрали догола та почали глумитися, ні благання, ні ридання — нічого не помагало. Наприкінці вигукнули: «Прощай, святий Юру!» і скинули на землю його образ. За ним пішли й інші образи, і так врешті й мене знайшли й скрикнули: «А то що за мара?» А я кажу, вся в сльозах і чужій крові: «Та я вашої віри! Вашої кості!» — «Твої кості лядським м’ясом обросли!» Виволокли мене за коси, обмацали й знайшли калитку, а в ній один таляр. «Ага, ось що ти носиш при собі! Козацького ворога! Але що ти християнка, а не лях, зробимо тобі ласку та замість голови утнемо волосся». І вже потягнули, тримаючи сокиру, до порогу, коли в дверях татарин з’явився і виміняв мене за опанчу кілійську та повів до свого жеребця. Вже хотів мене до сідла прив’язати, як з-за рогу вилетіли наші на конях. За ними бігли інші з мушкетами. Татарину голову кулею знесло, я скочила в кущі на цвинтарі. Там нікого живого вже не було, окрім жінки, що тулила до грудей дитину, пробиту стрілою, і співала їй колискову. «Вона мертва», — сказала я до неї, але вона захитала головою: «Ні-ні, вона жива». Так я і просиділа біля неї до вечора, а як стемніло, прокралася до Краківської брами. Мене, звісно, не пустили. Тоді я сховалася на передмісті в покинутій хаті, там уже не було ні татар, ні кияків. Я спустилася до льоху, знайшла там у гладущиках молоко й сир, повечеряла й заснула.

Вона винувато усміхнулася. Лукаш пригорнув її до себе й погладив по голові.

— Більше так не роби, не виходь за мури. Ми не знали, що й думати. Помийся, поснідай, відпочинь і приходь до шпиталю. Мені теж пора.

Надвечір лікарі покидали шпиталь на цирульників та черниць, Лукаш з Геліасом та Юліаною йшли до шинку, Рута — додому. Вона вже заспокоїлася в душі й не відчувала такої тривоги щодо Юліани, яку відчула при її появі.

Ринок був запруджений втікачами, вони лежали на возах і під возами на купах сіна, люди їм позносили рядна, бо ночами вже було зимно. Засурмили сурмачі, даючи знак, що черговий штурм припинився, а після цього за сигналом Арцішевського навіщось вдарили гармати Високого замку.

— На дідька він марнує порох і ядра, якщо ті й так відступили? — дивувався Геліас.

— Мабуть, щоб показати ворогу нашу незламність, — усміхнувся Лукаш.

У повітрі стояв стійкий запах гниття людських тіл — то євреї відмовлялися ховати своїх покійників, бо віра їм дозволяла ховати їх лише на єврейському цвинтарі, який містився поза межами міста. Трупи лежали попід мурами, накриті ряднами й присипані соломою, над ними роїлися мухи, якими ласували горобці. Уночі кілька трупів Касперові помічники перетягнули через потаємну фіртку до валів, на ранок євреї зчинили крик, вимагаючи повернути трупи назад, але їх ніхто не слухав.

Над брамою шинку вітер тріпотів зеленим вінком, почепленим на віху[42], що слугувала своєрідним знаменом для кожного шинку й закликала до себе охочих причаститися чим Бог послав. З-за дубових дверей у сінях лунав веселий галас, всередині вояки заливали вином свої нерви, свій страх і відвагу разом із міщанами, які несподівано для себе теж стали вояками й намагалися не відстати у поглинанні пива, вина й меду.

Три колеса, обтиканих свічками, припасовані до трьох міцних гаків, широко розливали світло над дубовими столами, що були заставлені пузатими фляшками, опасистими дзбанками, келихами й кубками, глечиками й кухликами, а поміж ними циновими тарілочками, наповненими доволі скромними закусками — сушеними заморськими овочами[43], розмаїтими бакаліями й підсохлими медяниками. В самому кінці зали безперервно працював штуцерний механічний витяг, жалісливо порипуючи корбою та подзенькуючи ланцюгами, і дзенькотом своїм повідомляючи, що замовлені трунки прибули з підвалу. Тоді до витягу поспішали дівчата в квітчастих спідницях і розносили кухлі й фляшки по столах, з заразливим сміхом реагуючи на жарти гостей.

Винарня, заснована ще старим Климковичем, що перейняв шинкарський хист від Костянтина Корнякта, перейшла у спадок його синам, а відтак і онукам, які не поганьбили її колишньої слави, вражаючи розмаїттям вин: тут тобі іспанські аліканти, бомолі й критські вина, ривулі й канари, мальвазії і македонські мушкателі, вино, настояне на плодах гранату, добірний запашний розебір на пелюстках рожі, насичений міртинок. А кому такі вина були не по кишені, то міг досхочу хляти будь-де посполите мадярське.

У шинку до них підсів Франц.

— О, а ти звідки взявся? — запитав Лукаш.

— Ходив до Каспера. Треба було роздобути дещо. А ви чули, що Каспер випросив у магістрату, аби зі злочинців, які сидять у наших в’язницях, сформувати загін одчайдухів? Їх там понад півсотні, а зараз кожна рука з шаблею чи мушкетом на вагу золота.

— Авжеж чули. Вони демонструють чудеса хоробрості. Хто б сподівався такого від грабіжників і злодюжок.

— Мабуть, воювати веселіше, аніж гнити в сирих льохах, — сказав Геліас.

— А як ви там із Йоганом? — запитав Лукаш.

Калькбреннер з Францом та Ульріхом мешкали за межами мурів на Знесінні в палаці графа Тіллі, вони не втекли до міста, а вирішили боронитися на місці. Йоган замкнув свою аптеку на Ринку, на власний кошт найняв з десяток німецьких мушкетерів, зробив запаси пороху й харчів і підготувався значно краще, аніж саме місто. Довкола палацу вони влаштували