Читати книгу - "Найкраще в мені"

Договоривши, Аманда моргнула: вона не помічала, як її щоками течуть сльози. Вона нічого не зробила, аби витерти їх, і Довсон теж нічого не зробив. Він незворушно сидів поряд, напружено ловлячи кожне її слово.

— Коли вона померла, то разом з нею померла частина мене. І ще довгий час ми з Френком просто не могли дивитися одне на одного. Не через злість — через біль. Я бачила в ньому Беа, а він бачив Беа у мені, і це було… нестерпно. Ми ледве трималися, хоч Джаред і Лін потребували нас тоді найдужче. Я стала випивати по дві-три склянки вина щовечора, щоби якось приспати себе, щоби не так боліло, та Френк пив ще дужче. Зрештою я визнала, що це не допомагає. І зупинилася. Але у Френка сталося інакше, в нього не все було так просто, — вона зробила паузу, потерла перенісся: спогади нагнали знайоме відчуття головного болю. — Він не міг зупинитися. Мені здавалося, що народження ще одної дитини зцілить його, та це не спрацювало. Він алкоголік, і протягом останніх десяти років живе тільки половиною життя. І я дійшла до такої точки, звідки вже не знаю, як повернути йому ту втрачену другу половину.

Довсон глитнув і тихо промовив:

— Не знаю, що й сказати.

— Я теж не знаю. Я часто заспокоюю себе тим, що якби Беа не померла, то всього цього з Френком не сталося б. Але тоді я замислююся, чи це бува не я спровокувала таке його падіння. Бо протягом років завдавала йому болю, навіть до Беа. Бо він знав, що я не люблю його так, як він мене.

— Ти не винна у цьому, — сказав він. Проте навіть для його вуха ці слова видавалися вимушеними.

Вона похитала головою:

— Ти дуже добрий, якщо кажеш так, і, якщо не заглиблюватися, я погодилася би з тобою. Але якщо він пиячить, аби втекти, то тікає, напевне, від мене. Бо він знає, що я зла на нього й розчарована, і він знає, що нічого не вдіє з десятьма роками, витраченими на жаль, бо тут справді нічого не вдієш. І хто не схотів би утекти від такого? Особливо, якщо таке йде від людини, яку ти любиш? Коли єдине, чого ти хочеш, — це щоби та людина любила тебе так само, як ти її?

— Не треба так, — сказав він, ловлячи її погляд, — ти не можеш брати на себе вину за його проблеми й робити їх своїми.

— Ти кажеш так, бо ніколи не був одруженим, — криво всміхнулася вона. — Скажу так: що довше я була в шлюбі, то ліпше розуміла, що ніколи не буває білого й чорного. Я не кажу, що проблеми в нашому з Френком житті — цілковито моя провина. Я просто кажу, що тут може бути трішечки відтінків сірого. Бо жоден з нас не ідеальний.

— Ти говориш, наче сімейний психолог.

— Може, так і є. Протягом кількох місяців після смерті Беа я зустрічалася з психотерапевтом двічі на тиждень. Не знаю, як пережила би все це без зустрічей з нею. Джаред і Лін також ходили до неї, але не так довго. Діти легше пристосовуються, напевне.

— Повірю тобі на слово.

Вона примостила підборіддя на коліна, і на її обличчі відобразилася вся її безпорадність.

— Я ніколи не розповідала про нас Френкові.

— Ніколи?

— Він знав, що у школі я зустрічалася з хлопцем, однак я ніколи не розповідала, наскільки це було серйозно. Здається, навіть імені твого не казала. А мама з татом, звісно, щосили вдавали, наче тебе ніколи й не існувало. Вони ставилися до наших стосунків, як до якоїсь брудної родинної таємниці. Звісно, мати зітхнула з полегшенням, коли я сповістила, що заручилася. Але треба розуміти, що вона не була в захваті. Моя мама ніколи не відчуває захвату від чогось. Можливо, вона вважає себе вищою за це. Та якщо тобі стане від цього ліпше, мені доводилося нагадувати їй, як Френка звати. Двічі. А твоє ім’я, з іншого боку…

Довсон голосно засміявся, а тоді ураз замовк. Вона відпила вина й відчула, як воно гріє її зсередини, стікаючи горлом. Музики, що досі звучала у вітальні, вона вже давно не помічала.

— Стільки всього сталося, правда? З того часу, як ми з тобою бачилися востаннє, — якось жалібно промовила вона.

— Сталося життя.

— Це було більше, ніж життя.

— Ти про що?

— Про все це. Бути тут. З тобою. Це повертає мене в ті часи, коли я свято вірила, що всі мої мрії можуть справдитися. І я вже сто років не відчувала себе так, — вона повернулася до нього обличчям, і тепер між ними було лише кілька дюймів. — Як гадаєш, у нас вийшло б? Якби ми перебралися десь, почали життя наново?

— Важко сказати.

— Але якщо подумати?

— Так. Гадаю, в нас вийшло би.

Вона кивнула, відчуваючи щось приховане в його відповіді.

— Я теж так гадаю.

Надворі шквал оббивав вікна дощовими потоками з таким звуком, наче хтось жменями жбурляв по шибках каміння. Тихо грало радіо — музика з часів, які були дуже давно, змішувалася, підлаштовувалася під звуки зливи. Вітальня огортала Аманду теплом, наче вовняний кокон, і вона майже вірила, що крім них і цієї кімнати нічого у світі більше не існувало.

— Колись ти був сором’язливий, — прошепотіла Аманда. — Коли нас зробили напарниками по лабораторних, ти, бувало, не промовляв ані слова до мене. Я давала тобі підказки, щоби здогадався покликати мене на побачення, та боялася, що цього ніколи не станеться.

— Ти була красунею, — знизав плечима Довсон. — А я був ніким. І через це нервував.

— Ти й досі через мене нервуєш?

— Ні, — відповів він, а тоді передумав, і м’яка усмішка з’явилася на його вустах. — Може, трішечки.

Вона повела бровою:

— Я можу щось із цим вдіяти?

Він взяв її долоню у свої, повертав так і сяк, помічаючи, як ідеально їхні руки пасували одна одній, пригадуючи, що він добровільно колись втратив. Ще тиждень тому він був задоволений життям. Може, не абсолютно щасливий, може, самотній, але задоволений. Він розумів, хто він, яке його місце у світі. Він був одинак, та це був свідомий вибір, і навіть зараз він про нього не шкодував. Особливо зараз. Бо ніхто у світі не зміг би посісти Амандине місце, й