Читати книгу - "Подорож собаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Щодня після того Сі Джей уставала з ліжка, щоб рухатися квартирою, завжди штовхаючи перед собою штукенцію з тенісними м’ячиками. А тоді одного дня ми почали виходити надвір. Уперше, коли ми це зробили, танув сніг, і автомобільні шини гучно скреготали об бруківку, і скрізь було чути накрапання й плюскіт. Ми пройшли лише кілька футів тротуаром, а тенісні м’ячики на «стільці» Сі Джей уже змокли. Кілька днів по тому знову пішов сніг, і ми пройшли лише кілька кроків, перш ніж повернути назад. Наступного дня вийшло сонце й стало тепло, сніг почав танути, а з-під нього долинав запах свіжої трави.
Наш дім мав зовнішню кімнату під назвою «балкон». Трент поставив туди коробку, устелену грубим килимком, і покликав мене туди.
– Сюди можеш ходити в туалет, зрозуміло, Максе? Це твоя особиста вбиральня.
Грубий килимок був м’якішим за цементну підлогу балкона. Я полюбляв лежати на ньому у вітряну погоду, відкривши свій нюх п’янкій суміші запахів із гамірних вулиць унизу. Іноді я відчував запах місіс Воррен – леді, яка часто виходила на сусідній балкон.
– Привіт, Максе, – зазвичай казала вона мені, і я махав хвостом.
– Ти не повинен лежати в ньому, Максе, – сказав Трент, коли вийшов подивитися, як я тут.
Сі Джей весело розсміялася. Я не знав, що відбувається, але вирішив, що, коли це робить мою дівчинку щасливою, я лежатиму на грубому килимку якомога частіше.
Дні ставали теплішими, і Сі Джей брала свого «стільця» й ходила все далі й далі, завжди пересуваючись дуже повільно. У жодну з цих прогулянок ми не зупинилися забрати Кеті чи інших собак.
Я звик до нашого маршруту й з нетерпінням чекав, коли ми зупинимося біля клумби, де росли квіти на рівні мого носа. Якийсь пес, котрого я ніколи раніше не бачив, завжди позначав рослини, і я ретельно все обнюхував, перш ніж задерти лапу в тій самій місцевості.
– Макс любить зупинятися тут і нюхати квіти, – сказала Сі Джей Трентові одного разу, коли вони обоє гуляли зі мною.
– Хороший собака, Максе. Стій і понюхай троянди, – мовив Трент.
Я чув, що я хороший собака, але зараз був набагато більш зосереджений на запаху того пса.
Деякі дні видавалися для Сі Джей кращими за інші. Одного з її поганих днів вона лежала в ліжку, коли я почув скрегіт біля парадних дверей і прожогом кинувся до них, гавкаючи. Коли двері відчинилися, я був ошелешений, почувши, хто там із Трентом.
Дюк!
Дюк увірвався до кімнати, сповнений божевільної енергії. Я став на задні лапи, обхопив передніми його велику голову й лизнув його в губи, щиро радий бачити. Його великий язик вивалився й знов і знов плескав по моєму писку, а Дюк підвивав і тремтів – такий щасливий, що він зі мною. Пес упав на спину, щоб я міг видертися на нього, і ми борюкалися й радісно вовтузились удвох.
– Нумо в дім, хлопці, – сказав Трент.
Ми зайшли до кімнати Сі Джей, і вона сіла в ліжку, вигукнувши:
– Дюку!
Дюк був такий збуджений бачити її, що застрибнув просто до неї на ліжко. Сі Джей ахнула від болю.
– Гей! – скрикнув Трент.
Лампа поряд із Сі Джей упала на підлогу, блимнув спалах, і в кімнаті потемнішало. Дюк, важко дихаючи, стрибав довкола, налітаючи на меблі, а тоді знову стрибнув на ліжко.
– Геть, Дюку! – сказала Сі Джей сердито.
З гарчанням я став кусати Дюка за п’ятки, і він сповз на підлогу, притиснувши вуха. Моїй дівчинці – збагнув я тієї миті – потрібні були тиша та спокій. Коли Дюк стрибнув на неї, це завдало їй болю, а його гамірна поведінка розізлила її й Трента.
Бути хорошим собакою в будинку означало бути менш гучним і непосидючим. Сі Джей потребувала тиші.
Коли Дюк нарешті опанував себе, Сі Джей притягла його голову до себе й почухала вуха.
– Гаразд, Тренте, а це ти як улаштував? – спитала вона.
– Неважко було розшукати Баррі. Я просто зателефонував до його офісу й пояснив, чого хочу. Він і не думав відмовляти, – сказав Трент.
Сі Джей припинила чухати Дюка й подивилася на Трента.
– Тобто він не думав відмовляти тобі.
– Так. Ну…
– О Дюку, я така рада тебе бачити, – туркотіла Сі Джей.
Я застрибнув на ліжко, але зробив це дуже спритно й підповз туди, де Дюкові діставалася вся любов. Я знав, що Сі Джей хотіла б бачити там і мене. У цій ситуації я був найважливішим собакою.
Коли Дюк пішов, Сі Джей і Трент повечеряли за столом, а не в її спальні. Мені більше подобалося, коли вона їла в ліжку, бо часто пригощала мене дрібними шматочками, та з якоїсь причини вони були щасливіші, сидячи так, що я лише до їхніх ніг міг носом дістати. Я терпляче сидів під столом, чатуючи на їжу.
– Може, діаліз – це не так уже й погано, – сказав Трент.
– О Господи, Тренте.
– Я лише кажу, що, якщо це станеться, ми впораємося.
– Якщо це станеться зі мною, ми впораємося? – різко промовила Сі Джей.
Кілька секунд не було чути нічого, окрім брязкоту їхніх виделок по тарілках.
– Вибач, – м’яко сказала Сі Джей. – Я справді ціную все, що ти для мене робиш. Боже, я поводжусь, як Ґлорія.
– Ні, ти чимало пережила, тобі боляче, а діаліз – це страшно. Цілком зрозуміло, що ти злишся, коли я кажу, буцімто якимось чином поділятиму твої відчуття. Насправді ж я мав на увазі, що підтримаю тебе, як тільки зможу, чого б це не коштувало. Ось і все.
– Дякую тобі, Тренте. Я не заслуговую на такого друга, як ти, – відповіла Сі Джей.
Коли вони покінчили з вечерею, Трент поклав їжі мені в миску. Брязкіт вечері в моїй металевій мисці був чудовим, і я танцював довкола, чекаючи, доки хлопець поставить її.
– А тепер дивися. Молися, Максе, молися.
Трент прибрав від мене їжу, але нахилявся, і я відчував запах у його подиху. Я знав, чого він хоче, і подав знак.
– Бачиш? – сказав Трент, захоплено сміючись.
– Це так дивно. Ніколи не бачила, щоб він таке робив, – мовила Сі Джей.
– Він читає молитву, – запевнив Трент.
З настанням тепла ми із Сі Джей гуляли все далі й далі. Вона нарешті припинила штовхати перед собою «стільця» з тенісними м’ячиками, але трохи спиралася на гачкувату палицю, коли ми повільно ступали тротуаром. Я навчився бути дуже терплячим і йшов поряд із нею тим кроком, яким хотіла вона. Захищати її тепер – означало стежити, щоб вона не перечепилася або їй не стало боляче від надто швидкої ходи. Іноді Трент повертався додому посеред дня і йшов гуляти з нами – він теж призвичаївся до тихої ходи.
Минуло вже багато часу, відколи я востаннє катався на машині, і я вже майже покинув надію колись знову стати собакою на передньому сидінні, хоча на вулицях завжди була сила-силенна автівок. Тому й здивувався, коли мене посадили в ящик із твердими стінками та значно більшим простором для руху, ніж у м’якому, і Трент виніс мене з будинку й посадив на заднє сидіння великої автівки.
– Пристебни ящик, – попросила Сі Джей. – З ременем спокійніше.
Я трохи дзявкнув, коли машина з Трентом за кермом рушила з місця. Вони забули, що я тут?
– О Максе, я знаю, але ми просто перед тобою. Позаду тобі безпечніше, – сказала Сі Джей.
Я не почув жодного слова,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож собаки», після закриття браузера.