Читати книгу - "Мазепа"

«Меншиков велів у тисячу бубнів бити, - відповів Понятовський, - і генерал Левенгавпт міг собі гадати, що москалів удвоє, троє більше».

Король гірко всміхнувся. «Міг собі гадати... Такий це мені генерал, що настрашився бубнів. Я не кажу, що Левенгавпт свідомо, або зі злої волі зробив таку дурницю, він прямо голову стратив, а це його не виправдує, бо командантові, навіть у найбільшій тривозі голови тратити не вільно. На те він командант».

Понятовський і Войнаровський мовчали, бо й що було їм казати? До них промовляв вождь, якого позбавлено армії, армії, яку він сотворив, вишколив і здобув з нею славу. Розуміли трагедію Карла. Ще вчора лежала перед ним Європа, а нині він лежить з хворою ногою, вождь без армії і король без підданих, людина, яка нараз стратила все. З жалем дивилися на нього.

Король голову від них відвернув, не хотів, щоб бачили, як боровся з собою. Фантаст і мрійник, але наскрізь чесна людина, правди шукав. Знайшов її.

«Це кара, - почав по хвилині, - що я послухав гетьмана і вас, панове, й залишив армію на Левенгавпта. Вождеві армії опускати не вільно, де його люди, там і він. Мені треба було остатися біля Переволочної, прийняти баталію і - перемогти. Це один мій гріх, а другий, що, від'їжджаючи, дав я накази тільки Левенгавптові й Крайцові, а іншим командантам ні. Але я був хворий, ви не знаєте, панове, який я був хворий, - ніби виправдувався король. - Я ввесь горів, гадок не міг зібрати, - і це мій другий гріх».

Замовк. Очі його дивилися кудись углиб, в синяву загадкових фйордів. Шукали чогось. Якору, щоб учепитися його, чи безодні, щоб потонути в ній?

Понятовському стало жаль короля. Щоб потішити иого, розказав про хоробрих альбедільців і про те, як два офіцери пробили себе шпадами, заки їх склали перед Меншиковим.

Король слухав, очі його більшали, ясніли, веселішали.

«Поїдемо далі, панове. Пора! Пора!»

Четвертий день відвороту минав, як і попередні, з тою хіба різницею, що знову ввійшли на брацлавський шлях і посувалися ним трохи скорше.

На тім шляху зустріли першу чумацьку валку, яка везла сіль. Щоб не попала в московські руки, забрали її. Так само взяли від чумаків воли, заплативши за них добрі гроші. Чумаки лише з налигачами в руках поплелися степом. Гей на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та підемо до Десни з-над Прута.

Тільки принесуть з собою додому, що тую пісню. Хай простять! Війна діло безсердечне. Другі потратили життя і здоров'я, а вони лише сіль та воли.

«Наближаємося до Великого Інгула, - сказав до Орлика гетьман. - Зупини, Пилипе, похід. Треба нам поміркувати, що далі робити».

Похід зупинився. Орлик і Войнаровський взяли гетьмана під руки й повели до повозки короля Карла.

Король лежав на дошках верх полукіпка. Хвора нога на подушці, очі повіками накрив. Але не спав. З думками бився. Почувши голос гетьмана, підняв повіки і простягнув до нього руку.

«Пройшли ми вже більше, ніж половину дороги між Дніпром і Богом. Треба післати когось до Очакова».

«Пощо?» - спитав король.

«Щоб очаківський паша звістив Диван про наш прихід та наготовив судна для переправи через Бог».

«Гаразд. А не краще без того? Переправимося якось і заставимо Диван погодитися з «фактом», що ми на турецькій території, а то вони зачнуть торгуватися з нами».

Гетьман подумав хвилину: «Турки шахраї та ласуни на гроші. Це правда. Але боюсь, що без суден прийдеться нам важко. Як зачнемо переправлятися на човнах, то легко може нас наздігнати погоня».

«Як гадаєте, але я не вірю всім отим пашам. Це наволоч монгольська».

«Очаківський паша мій добрий знайомий. Він піде мені на руку. Треба тільки післати чоловіка, що вміє з ним балакати. Козака ні, бо турки козаків не люблять».

«Так пішлім Понятовського. Це поляк і пан. А від шведів поїде мій секретар Клінковштрем. Вони будуть переговорювати з пашею, а козаків дасте для ескорти тільки і щоб провадили, бо вони знають дорогу. Я дивуюся, яким це чином вони орієнтуються в тім безбережнім просторі, прямо як перелетні птиці».

«Добре ваша величність кажуть, - притакнув гетьман, - як перелетні птиці».

Понятовський хотів Мручка взяти з собою. Так той випросився. Казав, що втомлений дуже, а посольству треба поспішати.

На ділі він хотів бути при гетьмані.

Незабаром Інгул. При переправі може всячина бути.

14.

Крім Меншикова й Голіцина, цар пустив ще Волконського й Кропотова за Дніпро і наказав їм не щадити ні коней, ні людей, щоб тільки здігнати й дістати в руки «дорогого брата, короля Карла та «поганого зрадника Мазепу».

Кропотов і Волконський гнали, як буря, і певно були б застукали обі жертви в степу, коли б не припадок, який цим разом пішов утікачам на руку. Відділ Волконського і Кропотова побачив перед собою повозку. Москалі пустилися за нею, як за зайцем хорти. В повозці видно було офіцерський шведський капелюх. Мабуть, відстав від валки, а все ж таки тая валка не мусить бути далеко.

Обскочили повозку, в якій лежав хворий шведський офіцер.

Кропотов визвірився на нього і обсипав його сороміцькою московською лайкою, бо швед не розумів московської мови і не знав, чого від нього хочуть.

«Де король і де ізмєннік гетьман? - кричав Кропотов, а швед дивився на нього й мовчав. - Атвєчай!» гукав Кропотов, а швед тільки плечима здвигав.

Кропотов підняв руку, шведський офіцер добув рапір. Волконський кинувся між них. «Як заб'ємо його, то й не довідаємося, куди пішов король. Краще подоброму.»

Волконський перепросив офіцера, сказав, що це непорозуміння і, зібравши все своє знання німецької мови докупи, силкувався толкувати йому, що шведська армія під проводом Левенгавпта здалася і що, значиться, він, швед, як підкомандний Левенгавпта, числиться також полоненим і, яко такий, обов'язаний слухати, що йому прикажуть. Швед також не дуже добре по-німецьки балакав і минула добра хвилина, заки вони добалакалися до чогось і рушили далі.

Швед, може, й знав, кудою пішов його король, але він скорше був би згинув на муках, ніж зрадив його. Розумів, що в руках своїх тримає долю свого вождя, а може, й майбутність свого народу й держави. Хай з ним москалі зроблять, що хочуть, дороги не покаже.

І не показав, а вмисне звів Волконського і Кропотова на манівці. Так і минула щасливо грізна небезпека для гетьмана і