Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

«Товариш тисячник» розповідав про спільну постанову Ради Народних Комісарів і Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків) щодо плянів хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Основним у його промові було твердження про перемогу системи колективного господарювання над одноосібним. Спираючись на цю перемогу та ліквідацію куркульських елементів у селах, твердив наш тисячник, СРСР досягнув небувалого розвитку у виробництві зерна, розширив площі під посівами й добився збільшення валового збору. У 31 -му році хлібоздача державі збільшилася майже в два з половиною раза порівняно з 28-им роком, коли переважала одноосібницька система господарювання. «Товариш тисячник» ще раз підкреслив, що Радянський Союз подолав кризу в зерновиробництві тільки завдяки реалізації ленінської партійної лінії. Далі він проголосив, що в цьому, 32-му, році, як Україна в цілому, так і наше село повинні здати державі таку саму кількість зерна, як і торік.

Закінчивши читання і тлумачення тієї спільної постанови, «товариш тисячник» перейшов до прославляння колгоспного ладу. Він усіляко намагався довести нам, що завдяки колективізації сільського господарства СРСР незабаром дожене і випередить Америку та Західню Европу у виробництві зерна. Збільшення хлібоздачі з урожаїв 30-го і 31-го років, говорив він, можуть бути переконливим доказом цього. На завершення промови він поставив вимогу, що плян хлібозаготівлі в 1932 році мусить бути виконаний за будь-яку ціну. І це треба буде зробити негайно ж після жнив, не затягуючи до вказаного в постанові січня 33-го року. Цим самим ми, селяни, доведемо нашу відданість справі більшовицької партії. На цьому збори закінчилися. Не було ніяких ні запитань, ні обговорень. Очевидячки, «товариш тисячник» і його посіпаки квапилися якнайшвидше вшитися. Їх аж ніяк не цікавило почути, що в нас люди мруть з голоду.

Підбадьорлива балаканина «товариша тисячника» не мала в собі ніякого глузду. Названі ним загальні цифри хлібоздачі по всій Україні і по нашому селу зокрема нічого не говорили й не означали конкретно для нас. Ми аж занадто добре знали й розуміли, що наші засіки стояли порожнем. Ми також знали, що пояснювати збільшення хлібоздачі в 31-му році порівняно з 28-им роком перевагою колгоспного господарювання над одноосібним було ошуканством. До збільшення хлібоздачі спричинилися зовсім інші чинники, ми це дуже добре знали з власного досвіду. Щоб збільшити хлібоздачу в 30-му і 31-му роках, від селян забрали безоглядно всі запаси й резерви, не залишивши зерна навіть на сівбу і зовсім не турбуючись за їхні споживчі потреби.

Страшним ударом для нас було повідомлення тисячника про те, що в 32-му році ми мусимо здати стільки ж зерна, як і попереднього року. Нам просто неможливо було виконати цієї вимоги. Плян хлібозаготівель на 32-ий рік складався не на основі орієнтовних підрахунків засіяного, вирощеного й зібраного зерна: він базувався тільки на нереалістичному пляні офіційних органів.

До колгоспної праці наші селяни ані не звикли, ані не цікавилися нею. У колгоспі бракувало як робочих рук, так і тяглової худоби. Через голод багато селян або настільки ослабли, що не могли працювати, або покинули село, шукаючи їжі, тим то чимало колгоспних ланів стояло перелогом. Велика частка – може й половина – зерна залишалася на полях після збирання; такі втрати мали місце на жнивах 31-го року і ще більше їх слід було сподіватись під час жнив 32-го. Окрім того, навесні 1932 року селяни просто не мали запасів зерна для засіву. Засіки стояли пусткою або й взагалі були розібрані на дрова. Отож вимога Москви здати в 32-му році таку саму кількість зерна, що й у попередніх роках, була не тільки нездійсненна, а й загрожувала катастрофічними наслідками.

У той час, коли «товариш тисячник» зі своєю когортою продовжували кампанію хлібозаготівель у державні засіки з урожаю 1932 року, наше селянське життя змінювалося з поганого на гірше. Найважче доводилося тим селянам, які не в силі були вже обробляти присадибні городи коло хати або не здужали вже працювати в колгоспі. Як уже згадувалося, ті, які працювали в колгоспі віднедавна, одержували щодня по фунту печеного хліба (або по одному чи два фунти борошна) та ще двічі на день їх годували гарячою стравою, звичайно якоюсь бовтанкою, заправленою борошном. Наїдку того ледве вистачало, щоб утримати робочу людину при житті, але все таки це було ліпше, ніж зовсім нічого. Працездатним селянам доводилося ще й думати про те, чим прогодувати своїх утриманців, для яких вони не одержували додаткових харчів. Діти, старі й хворі жили з того, що їм крадькома приносили працездатні з місця роботи.

Перед лицем голоду селяни до чого тільки не вдавалися, аби тільки врятувати себе та своїх близьких! Дехто почав їсти собак та котів. Інші ловили птахів: ворон, сорок, ластівок, горобців, лелек, а навіть і солов'їв. Не раз можна було бачити, як голодні селяни шукали в кущах над річкою пташині гнізда чи намагалися виловлювати у воді раків. Навіть їхні нестравні тверді шкаралупки виварювали, а відвар з них споживали як харч. Цілі юрби виголоднілих селян снували гаями й перелісками, шукаючи якихось корінців, грибів чи ягід. Декотрі пробували ловити дрібних лісових звірят.

Приневолені голодом, люди їли все і будь-що: навіть те, що вже зіпсувалося – гнилу картоплю, буряки чи інші коренеплоди, від яких за доброї пори навіть свині відмовилися б. Їли навіть бур'яни, листя й кору дерев, комах, жаб, а то й слимаків. Не бридилися споживати навіть м'ясо хворих коней і взагалі худоби. Часто те м'ясо було таке, що вже напіврозклалося, а ті, хто його їв, помирали від отруєння ним.