Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Першим навчальним завданням було написати критичний аналіз одного вірша Ендрю Марвелла. Хоч і не знаючи напевне, що саме означають слова «критичний аналіз», Джон якомога старався. Містер Джонс поставив йому «гамму». Це була не найнижча оцінка, бо ж є ще «гамма з мінусом», уже не кажучи про всі різновиди «дельти», але й не добра. Багатьом студентам, зокрема й студентам-правникам, поставили «бету», а хтось один навіть заробив «альфу з мінусом». Отже, ті сокурсники, хоч якими байдужими до поезії вони могли бути, знали щось те, чого не знав він. Але що? Як досягають успіхів у англійській мові?
Містер Джонс, містер Браєнт, містер Вілкінсон — усі його викладачі були молоді і, здавалося йому, безпомічні, бо терпіли знущання студентів-правників із безпорадним мовчанням, сподіваючись без надії, що учням набридне, і вони полагіднішають. Ну а Джон майже не співчував їхньому тяжкому становищу. Він лише хотів, щоб викладачі мали авторитет, а не демонстрували свою вразливість.
За три роки після містера Джонса його оцінки з англійської мови повільно поповзли вгору. Але він ніколи не був першим на курсі й завжди, так би мовити, борсався, невпевнений, яким має бути вивчення літератури. В порівнянні з літературною критикою філологічний аспект вивчення англійської мови був для нього полегкістю. Принаймні тоді, коли йшлося про відмінювання давньоанглійських дієслів і фонетичні зміни в середньоанглійській мові, він знав, що до чого.
А тепер, на четвертому курсі, він записався на курс лекцій із прози ранніх англійських авторів, читав його професор Ґай Говарт. Джон виявився єдиним студентом. Говарт мав славу сухого й педантичного викладача, але Джон не звертав на це уваги. Він не мав нічого проти педантів. Краще нехай педант, ніж якийсь штукар.
Вони зустрічалися раз на тиждень у кабінеті Говарта. Говарт читав лекцію вголос, а Джон записував. Після кількох зустрічей Говарт просто давав йому текст лекції, щоб він брав додому й читав.
Ці лекції, надруковані тоненькими смужками на хрусткому жовтуватому папері, він брав із кабінету, де, здається, були матеріали про кожного англомовного автора від Адамса до Янґа. Невже саме це й треба робити, щоб стати професором англійської мови: читати канонічних авторів і писати лекцію про кожного з них? Скільки років людського життя заберуть ці зусилля? І що за цей час станеться з людським духом?
Говарт, що був австралієць, здається, прихилився до Джона, він не міг збагнути чому. А він сам, хоч і не міг сказати, що йому подобається Говарт, відчував прагнення захистити цього викладача з огляду на його незграбність, його ілюзію, ніби південноафриканські студенти бодай трохи цікавляться його думкою про Ґаскойна, Лілі, а то й Шекспіра.
Останнього дня семестру, після їхнього останнього спільного семінару, Говарт запрошує його:
— Приходьте до мене завтра ввечері додому, вип’ємо чого-небудь.
Джон кориться, але з опущеним серцем. Крім їхніх розмов про прозаїків єлизаветинської доби, він не знає, що ще можна сказати Говарту. До того ж він не любить пити. Навіть вино після першого ковтка починає видаватися йому кислим, важким і неприємним. Він не може збагнути, чому люди вдають, ніби насолоджуються вином.
Вони сидять у тьмяній вітальні з високою стелею в домі Говарта в Ґардензі. Виявляється, що він єдиний запрошений. Говарт говорить про австралійську поезію, про Кеннета Слессора і А. Д. Хоупа. Місіс Говарт то заходить, то виходить. Джон відчуває, що він не подобається їй, що, на її думку, він зануда, якому бракує joie de vivre, «вміння радіти життю». Ліліан — друга дружина Говарта. Безперечно, колись вона була гарна, а тепер це тільки повна невисока жіночка на хирних ногах і з завеликою кількістю пудри на обличчі. Крім того, вона, як кажуть, п’яниця і може, коли вип’є, влаштовувати прикрі сцени.
Виявляється, Джона запросили з певною метою. Говарти на півроку їдуть за кордон. Чи не погодився б він лишитися в їхньому домі й доглядати його? Нічого не треба було б платити, ніяких рахунків, ніякої відповідальності.
Джон одразу ж погодився. Він улещений, що до нього звернулися з проханням, навіть якщо тільки тому, що він видається нудним і надійним. Крім того, відмовившись від квартири в Моубреї, він зможе набагато швидше зібрати гроші на квиток на пароплав до Англії. А дім — величезне хаотичне нагромадження на схилах гори з темними коридорами і запорошеними кімнатами, куди ніхто не заходить, має власну привабливість.
Але є один підступ. Перший місяць він поділятиме дім із гостями Говартів — жінкою з Нової Зеландії та її трирічною донькою.
Та жінка виявилася ще однією п’яницею. Невдовзі після його переїзду вона серед ночі зайшла до його кімнати й залізла в ліжко. Обняла його, пригорнулася, вкривала мокрими поцілунками. Джон не знав, що робити. Вона не подобалася йому, він не жадав її, йому огидні її мляві губи, що шукають його вуст. Спершу холодний дрож пройняв тіло, потім його охопила паніка. «Ні! — кричить він. — Іди геть!» І зібгався в клубок.
Заточуючись, жінка вибралася з його ліжка. «Паскуда!» — просичала вона, виходячи.
Вони й далі, аж до кінця місяця, жили в одному домі, але уникали одне одного, дослухалися, чи не рипить підлога, відводили очі вбік, коли їм траплялося перетнутись. Вони виставили себе дурнями, але вона принаймні була безтурботна дурепа, таке можна пробачити, а він постав як святенник і бовдур.
У своєму житті Джон ніколи не був напідпитку. Сп’яніння було йому огидне. Він рано покидав вечірки, щоб уникнути безладних, пустих балачок людей, які забагато випили. На його думку, п’яним водіям вироки треба збільшувати вдвічі, а не зменшувати наполовину. Але в Південній Африці на кожне неподобство, скоєне під впливом алкоголю, дивляться поблажливо. Фермери можуть батожити своїх наймитів до смерті, якщо вони при цьому напідпитку. Бридкі чоловіки можуть силою брати жінок, бридкі жінки чіплятися до чоловіків; якщо хтось чинить опір, тоді він не грає в цю гру.
Джон читав Генрі Міллера. Якби п’яна жінка залізла в ліжко до Генрі Міллера, злягання і, безперечно, пиятика тривали б цілу ніч. Якби Генрі Міллер був просто сатиром, монстром з усеїдним апетитом, його можна було б знехтувати. Але Генрі Міллер — митець, а його оповідання, хоч які обурливі і, можливо, сповнені брехні, — це розповіді про життя митця. Генрі Міллер пише про Париж 1930-х років, місто митців і жінок, які кохають митців. Якщо жінки кидалися на Генрі Міллера, тоді, мабуть, mutatis mutandis[31], кидалися й на Езру Паунда, Форда
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.