Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Однак для фашистів перших повоєнних років це непогамовне усвідомлення національної слабкості часто посилювала економічна дійсність. Більшість малих країн Центральної та Південної Європи (переможних чи переможених) були матеріально спустошені: унаслідок або війни, або подальших територіальних перестановок. Зокрема, обвалилася торгівля. Колишні імперії, хоч які недосконалі, були великими зонами вільної торгівлі, чого зовсім не скажеш про нові національні держави.

Фашизм тут користав із явної слабкості сучасної демократичної лівиці: у соціал-демократів не було економічної політики. Певна річ, у соціал-демократів була соціальна політика й загальні уявлення про те, як за неї платити. І, звісно, у них були теорії — навіть економічні, — щоб пояснити неспроможність капіталізму. Але вони слабо уявляли, як керувати неспроможними капіталістичними економіками тепер, коли відповідальність лягла на них.

Отож повна мовчанка демократичної лівиці у 1920-х і в роки Великої депресії розв’язала фашистам руки: вони могли пропонувати радикальні економічні кроки, майже не знаючи конкуренції. Серед найцікавіших новонавернених у неофашизм тих років було чимало молодих, високоосвічених, перспективних лівих фахівців, як-от Анрі де Ман[38], Джон Стрейчі[39], Освальд Мослі та Марсель Деа. Усі вони бридливо відкинули соціалізм, побачивши, що той не здатен вигадливо зреагувати на економічну катастрофу.

У ранніх експериментах із державою добробуту фашисти могли правити своє саме тому, що їх не стримували марксистські суперечності про реформу versus революцію, їх не цікавили ніякі загальноприйняті установки. Тож вони могли сказати: можливо, нам варто планувати — так роблять совєти, і в них, здається, виходить; можливо, нам варто обібрати євреїв і розподілити награбоване — це доволі практично.

Треба віддати їм належне, там було і трохи складніше міркування: чом би нам не інструменталізувати держави для планування і накидання економічної політики — замість проходити марудні механізми парламентської політики. Надалі просто проголошуймо політику — замість шукати для неї підтримку. Така позиція найчастіше проявлялася у працях колишніх лівих, розчарованих «буржуазною демократією», або у проектах нетерплячих молодиків, які не мали досвіду в політиці. Навіщо нам, питали вони, вибудовувати державну політику з огляду на індивідуальну поведінку? Людина не має позичати більше, ніж здатна повернути, але держав такі обмеження не стосуються.

Отут, власне, вступає фашизм — з ідеєю, що держава вільна робити усе, що заманеться. Друкувати гроші, коли треба; перенаправляти видатки і робітників, куди треба; інвестувати державні кошти в інфраструктурні проекти, які не окупляться десятиліттями — байдуже. Як такі ці ідеї не були фашистськими: у продуманішій формі вони невдовзі асоціюватимуться із працями Кейнса. Але в 1930-х роках брати їх на озброєння були зацікавлені тільки фашисти.

Німецького діяча Ялмара Шахта — якщо не зважати на його вимушену згоду з нацистським антисемітизмом — цілком можна розглядати як прибічника кейнсіанської теорії та практики Рузвельтового Нового курсу. Почасти з цих причин фашизм не лише був прийнятним, а й слугував — до 1942 року — інституційною парасолькою для новітньої економічної думки. Він не соромився використовувати державу, щоб обходити політичні перешкоди на шляху до радикальних економічних інновацій, і радо відкидав традиційні обмеження бюджетних видатків. Однак зауважмо: звідси пристрасть до іноземних завоювань як найлегшого способу компенсувати дефіцит.

Це важлива відмінність: Кейнс пропонує внутрішньо врівноважувати національні економіки, а Шахт і його послідовники покладаються на грабунок інших.

Водночас — чи не занадто поспішно ми відсікаємо нацистів від фактичної тяглості європейської думки? Ідея, що нація — це не люди, які живуть у певній країні, а ті, які говорять певною мовою, чи ототожнюються з певною традицією, чи моляться в певній церкві, доволі прямо походить від романтиків, а також виразно представлена в націоналізмі XIX століття. Тобто в сьогоднішньому прочитанні інтонації того націоналізму видаються наївними і чомусь нешкідливими, а однаково існує тяглість, яку можна простежити між Фіхте і Гердером, з одного боку, та фашистами, що з’явилися на століття пізніше, — з іншого.

Таку тяглість завжди можна розкопати. Починаєш, наприклад, із Байрона, який захоплюється Грецією та її чеснотами як джерелом всілякого й повсюдного добра. І доходиш до румунського поета Міхая Емінеску — зрозуміло, не тієї людини, яка вважає, що всьому світові було би краще в щедрих обіймах румунської культурної ідентичності; а тієї, яка вважає радше, що всій Румунії буде краще, коли вигнати нерумунів із території, призначеної для заселення винятково румунами. Іншими словами, з розвитком націоналізму романтичне уявлення поволі кволіє і вивертається навспак. Те, що почалося з оспівування універсальної ідентичності, перетворюється на захист місця, не більше.

Це стосується навіть Франції. Скажімо, Віктор Гюґо. Його романтична ідея «французькості» — навіть в антинаполеонівському трактаті середини століття «Відплата» — підносить ті властивості Франції, що їх могли б поділяти всі доброчесні люди. З цього погляду Франція є квінтесенцією людських чеснот і можливостей. Однак, доходячи до міжвоєнних письменників і їхніх висловлювань про Францію, ми бачимо, що їхня країна — уже не універсальна модель, а радше жертва історії: Німеччини, Британії, власних помилок і так далі. У цьому контексті згадки про Францію — не більше ніж неоромантичні спогади про забуту славу, яку слід негайно відновити. Mana Франції (у цьому разі аналогічна порівнянним мапам Румунії, Польщі, Німеччини тощо) стає своєрідним талісманом правиці: богом дана довершеність у часі і просторі, найкраща та єдино можлива Франція.

Комуністи зазвичай уславляли те, що вважали безумовним: те, що мусило бути, що чекало на всіх, що було неминучим, а отже, бажаним. Тим часом фашисти теж вірили в історію, але любили волюнтаристське, умовне, випадкове. Зрештою, твоя мова випадкова, твоя етнічність випадкова, твоя батьківщина випадкова. І такими ти мусиш їх любити. Може, цим пояснюється також їхній стиль і дендизм.

Розумію, чим привабливе таке узагальнення. Але навіть у захваті випадковим фашисти зовсім не були послідовними. Страшенно просто помилитися, говорячи про абстракцію під назвою «фашистські інтелектуальні позиції». Фашизм різниться від країни до країни, від особи до особи. Інтелектуали-денді звідкись зі світу Бразільяка, поблажливі до індивідуального, дуже відрізняються від звиклих до насильства інтелектуалів-націоналістів на кшталт Ернста Юнґера чи від інтелектуалів фашистської політики. Знаєш, який-небудь Дріє ля Рошель анічогісінько не тямив у економічних питаннях. А Марсель Деа, соціаліст, який перейшов до фашистів, був дуже талановитим normalien і чудово розумівся на кейнсіанській економіці. Тому, на відміну від комуністичних інтелектуалів, їх не пов’язує щось настільки міцне, як відданість проекту чи навіть певній події. Тобто вони такі ж, як сам фашизм: значно визначеніші в питаннях стилю і ворогів, ніж у змісті.