Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Пам’ятаєте, як Вовка Бурлаков свій велік розбив? Що він — їздити не вміє? Прямо серед вулиці — і прямо у стовп. Він же так і пояснював: наче хтось під руку штовхнув, тому він у стовп і врізався. А скільки собак у нас пропало! Собаки ж чують нечисту силу. Дивіться: он у центрі люди собак просто у дворах тримають, без ніяких ланцюгів. А у нас попробуй так…

— І в нас собака втік, — сказала Інна.

Мій малий непомітно присунувся до мене і притиснувся плечем до моєї руки. Я аж захотів обняти його за плечі. Проте, звичайно, стримався. Куди ж! Він би мені влаштував за цей жест! Він і так мені влаштував потім, коли верталися додому.

Стояли перед каліткою і думали, як нам усе виправити.

— Слухай, Юрчику! — сказав я йому, перш ніж ми зайшли до двору. — А якби ми про це не почали говорити, Колька б нам і не розповів про те, що казала баба Ганя.

— Ага, — відповів він, — а тобі не страшно все це знати?

— Страшно, — зізнався я. — Та краще знати, ніж не знати. Завжди краще знати…

Удома, причаївшись за дверима і вишкіривши в передчутті зуби, на нас чекав скандал. Коли ми ввійшли, батьки саме вирішували, чи вже йти нас шукати, чи ще посидіти й позаводити одне одного. Рішення вони ще не прийняли, та підзаводити одне одного вже почали. І тут — ми. Дуже вчасно.

Розумієте, я загалом слухняний син. Ну, наскільки це можливо. Бо ж син зовсім слухняний — це живий труп. Або неживий. Ну, неживий теж здатний на свавільні вчинки. Йому, наприклад, кажуть: «Уставай!». А він — ніяк. Ну, тобто я слухняний. Але от що я зрозумів. Що коли ти пізно приходиш додому, то є кілька різних варіантів, вагомість яких геть не залежить від того, чи ти порушував іще якісь правила, чи ти чинив злочини, чи ти ображав маленьких, чи, навпаки, перевів через дорогу чужу бабусю. Плисиху, наприклад…

Перший варіант, найкращий, — це прийти додому раніше за батьків. Ну, це не завжди у твоїх силах. Тому поки що ми його відкладемо.

Другий — це коли тебе нема й нема, а батьки вже так хвилюються, що готові бігти в різних напрямках і шукати тебе в найнебезпечніших місцях і в лікарні. Яка теж не дуже безпечне місце. А тут ти з’являєшся — і вони, звичайно, лихі на тебе, але такі раді, що готові майже все пробачити. Сварять і карають вони тебе при другому варіанті суто для проформи — щоб не вийшло так, що вони напереживались, а тобі — нічого.

І третій — найстрашніший. Ти приходиш додому, коли батьки вже вдома, вже почали за тебе переживати, але ще не пішли тебе шукати. Оце — найгірше. Тоді тобі доведеться дістати за їхні переживання, за їхню нерішучість і, нарешті, за твоє запізнення. І то ще добре, якщо цим усе закінчиться.

Може бути варіант «три-a», який іще гірший. Це коли все так само, як у варіанті три, але обтяжене тим, що батьки заздалегідь приготували тобі подарунок, а ти он який. Не виправдав. І подарунка не отримаєш, і дістанеш значно більше, ніж при варіанті три.

І, нарешті, варіант «три-б». Це коли все те саме, що і при варіанті «три-a», та подарунок батьки приготували не тільки тобі, а й собі. Тобто подарунок — цілій родині. Тепер якщо вони його тобі не віддадуть, то й самі не отримають. І тут уже ти такий ворог, який на пощаду не заслуговує.

Значно пізніше, коли ми з моїм малим уже все про себе дізналися, за все дістали більше, ніж можна собі уявити, нас добили.

Почалося, звичайно, з простого запитання:

— Де ви були?

— На річці, — відповів я. — На човнах сиділи.

— Нахили голову, — сказала мама.

Я нахилив, і вона схилилася наді мною.

— І ти нахили, — повернулася вона до Юрки.

Понюхала його волосся і зробила висновок:

— Вони були на поляні, батьку. Від них же тхне димом, як від погорільців.

Ну, і почалося знову.

— Ми з батьком весь час дбаємо про вас, думаємо, як зробити, щоб ваше дитинство було щасливе, а не таке, як було наше, коли і голодовка на нас, і війна, і… ще одна голодовка… Батько навмисне взяв машину, щоби поїхати завтра всією сім’єю на море. Покупатися, відпочити, побути разом… І така ваша вдячність?!

Ну, от що їй скажеш у відповідь? Що ми зрозуміли про завтрашнє море, ще як побачили, що батько приїхав службовим ГАЗиком і загнав його у двір? Чи те, що ми на море завтра не хочемо, бо маємо значно важливіші справи? Чи що це в них завтра вихідний, а у нас щодня канікули — без вихідних? Хоч що скажи — і будеш іще більш невдячним, а ще й неблагодарним, і ще — свинею, гадюкою, пригрітою на груді, потайним брехуном, ворогом і гіршим за ворога. Тому я, знаючи це, стримався.

Та не стримався мій малий.

— Поїдьте вдвох, — сказав він. — Відпочиньте від нас хоч день.

М’яко так сказав, по-доброму. Та дістав од мами такого ляпаса, яким вона навіть мене ніколи не нагороджувала. Мама сама злякалася його сліз і червоної щоки, тож кинулася до нього — надавати ще й по задниці, щоб не так прикро щоці було. У малого миттю висохли очі, й він помчав до залу, де, як ви пам’ятаєте, стояв великий стіл. Ми з батьком чули тільки тупіт і мамин крик:

— Я кому сказала: йди сюди! Ти чуєш, що я тобі кажу? Іди сюди, бо гірше буде!

Ну, цим мого малого не купиш!

— Надю, йди ти сюди! — гукнув батько.

— Зараз! — відповіла мама зі залу. — Іди поможи його зловити.

— Надю, йди сюди! — трохи тихіше сказав батько, і, якби він мене отак удруге погукав, я б, напевно, з борта космічного корабля «Восток» зіскочив — у відкритий космос, як Леонов.

Ну, мама наша — теж не Гагарін.

— Що ти, батьку, хочеш?

— Остав його, — зовсім тихо сказав батько.

Мама ще кипіла, розпалена гонитвою. Та виходу вона не мала. Про всяк випадок вона погукала мене, хоч і не дуже впевненим голосом:

— Вовка, йди поможи його зловити.

— Ага! — сказав я ще тихіше, ніж батько.

— Шо ти сказав? — мамин мисливський запал отримав новий імпульс.

Вона підскочила до мене і почала навідліг бити мене по голові, по плечах… Але я навмисне викликав вогонь на себе, щоб малий мав